Gorzkie wspomnienia z młodości – Cecylia Tchir–Kondratiuk

Людина є дитиною свого часу. Історичні умови творять нашу індивідуальність і спосіб сприймання світу. Парадокс глибоко таїться однак в тому, що то ми – люди і наші долі створюємо історію. Пізнання минулого є найбільш плідне і достовірне тоді, коли свідчення можна отримати від безпосередніх свідків подій.
II світова війна це період варварської і безоглядної боротьби, якої жертвами в основному стали безневинні громадяни. Ті, які прожили, матимуть у своїй свідомості образи жорстокості і постійного неспокою. Про ці події я вирішила поговорити з моєю бабусею, яка народилася і прожила частину своєї молодості над Сяном та зберегла в пам’яті багато подій. Вона є дуже цікавою, доброзичливою і веселою жінкою. Має вже понад 80 років і хоч її життя було важке, вона не любить нарікати. Деколи згадує старину і розповідає різні історії, але завжди, навіть у найбільш драматичних хвилинах, старається знайти кращі моменти.
Спочатку я скажу про бабусю це, що сама вже знаю. Зараз бабуся зветься Цецилія Кондратюк (її дівоче прізвище було Тхір). Проживає в селі Підрічани (Пудріечани), що в Гайновському повіті. А народилася 26 травня 1929 року в селі Улюч, яке розташоване у Саніцькому повіті Підкарпатського воєводства. Це підгір’я Карпат. Від Улюча до Сянока є 25 кілометрів, але вперше треба переїхати мостом через Сян.

– Бабусю, скажи мені більше про положення твого рідного села, як велике воно було, що особливого в ньому знаходилося, які проживали там люди?

Улюч був розташований немовби на малому косогорі. Від північного сходу височіли горбасті терени, а від південного заходу розтягувалася розлога і плоска долина Сяну. Подібно ділилися сільські землі. Ці горбасті були неврожайні і важкі до обробітку, але ті в долині, дуже родючі, багаті.

У нашому селі було 420 хат, це означає що стільки було номерів господарств. Сім’ї були багатодітні, тому кількість жителів, це більше 3 тисяч людей. В Улючі перед II світовою війною більшість жителів була українцями, а точніше лемками. [Етнографи

Улюча до території Лемківщини не зараховують Ред. „НБіН”.] Крім них проживали тут також поляки і євреї (було близько 40 єврейських сімей). Багато сімей було змішаних, переважно українсько-польських. Хати і господарські будинки в селі в більшості були покриті соломою. Невелика частина покрита була ґонтом, а забудування найбагат ших могли бути під бляхою.

У селі було багато крамниць (пере-важно єврейських), в яких можна було купити більшість товарів. Були також державні крамниці, але мені згадуєть¬ся, що це було тоді, як у 1939 році прий-шла російська влада. Євреї до війни ма¬ли також корчму і свою божницю, з якої вранці, як ми йшли до школи, часто до¬ходили молитовні голоси «ай, вай, ай вай…». Нам, молодим дівчатам, це було дуже кумедне.

У селі ми мали школу, де вчилися української та польської мови, а в пе-ріод німецької окупації, також німець-кої мови. Як прийшли росіяни, то вони побудували дуже великий новий буди-нок, у якому була 6-класна початкова школа і гімназія. Пригадується мені, як колись мене штовхнула подруга і я вибила на коридорі школи велике скло у вікні. Але була афера.

Очевидно, ми українсько-грецькі католики мали також свої храми, якими були церкви. Одна була мурована заново, стояла майже в середині села, неподалік малої річки. Сьогодні вже її немає. Друга знаходилася на вершині великого узгір’я Дубник. Була це, правду кажучи, велика і дуже старая каплиця, а навколо неї розташоване було сільське кладовище. Мені пригадується, з яким зусиллям, не один раз, коні втягували на це узгір ’я віз з труною і небіжчиком. А коли повертали було навпаки візники з великим зусиллям вповільнювали віз, щоб не сточився додолу.

Одинока збережена сімейна фотографія перед домом в Улючі (1942 рік).

– А були там якісь двори та промислові підприємства?

Я була тоді молода і всього не розуміла, або мене це не цікавило. Крім того, так багато речей та й так швидко все змінювалося, що не спосіб було за

тим встигнути. Був без сумніву в селі двір і великий маєток, яким завідував поляк. Однак я не пригадую собі ні його прізвища, ні цього, щоб я бувала в цьому дворі. На краю села, на невеликих річках, були аж три водяні млини, які з собою конкурували за клієнта. Заводів в нас не було, а тільки поблизу стояли три бурові нафтові башти. Мало їх бути більше, але прийшла війна і плани змінилися. Я хочу тут сказати, що випливаючу із землі нафту ми самі часто зустрічали. Після кожного дощу, на полі, в жолобинках і калюжах, вода була покрита жирними плямами. Ко-рови не хотіли пити цієї води, а тільки воду з рік і струмків. Ці сьогоднішні невеликі струмки були тоді зовсім чималими річками, які впливали зразу до Сяну.

Як вже я згадала про Сян, то скажу, що однаково ідучи чи їдучи в гміну Дидня як і до Сянока, нам потрібно було подолати ріку Сян. У тодішньому часі в околиці не було моста, а через ріку треба було перепливати на протилежний бік човном. У сусідньому селі Добра був перевізник, який за оплатою перевозив людей і дрібне майно на другу сторону. Я пам’ятаю, як ми кричали з сестрами „Пелс, Пелс” і він припливав до нас, а ми тоді тікали. У деяких мілких місцях, так званих бродах, під час засухи можна було перейти ріку пішком.

– А як численною була сім ’я?

З батьками наша сім’я налічувала 8 осіб: 3 дівчини і 3 хлопців. Я постараюся по порядку сказати трохи про всіх. Зачну від найстаршого.

Пелагія, найстарша сестра. Проживала останнім часом в Рудові, близько Прабутів, на Мазурах. Давно вже не живе.

Михайло був у польському війську, по вересневій кампанії 1939 року потрапив у німецький полон. Після війни лишився на території Східної Німеччини, де одружився і поселився. Сім’ю відшукав після 33 років. Ми довго думали, що він не живе.

Емілія – померла ще в Улючі, коли мала 16 років. Захворіла на запалення суглобів і в результаті браку швидкої лікарської допомоги померла. Довгий час я пам’ятала ще могилу Емільки, але зараз все заросло і я не могла вже її знайти. Похоронена є на цьому узгір’ї Дубник, біля церкви.

Зося – кілька років після вінчання, коли ми проживали вже на Мазурах, виїхала до Англії, до чоловіка, який туди втік перед комуністичною владою. До сьогодні проживає в Шотландії, в Ду унде. Із Зосєю ми були найбільш зжиті. До сьогоднішнього дня ми пишемо до себе листи, раз на тиждень протягом години ми розмовляємо по телефону, бо Зося має безкоштовні розмови. Від 7 років вона є вдовою, діти її працюють поза домом, отже почувається самітною. Але як і раніше у неї дуже хороша пам’ять і любить згадувати важкі, юнацькі роки.

Юлія – Юлька була трохи хвороита, але потім з цього виросла. На Мазурах вийшла заміж і аж до смерті (2006 рік) проживала в Юзефові.

Цецилія – це я, твоя бабуся. Свого „старика” я зустріла під час праці на залізниці близько Сідльців. Ми поже-нилися у 1953 р. і від тієї пори „я утом-лююся” з ним в цих Підрічанах.

Петро – я дуже його любила, хоч нам добре жилося з всіма братами. Петро одружився і до сьогодні проживає зі своєю Янкою в Сушу. Добре, що там є, бо має близько до могил наших батьків, отже їх доглядає.

Василь – мій наймолодший брат, дуже веселий і безтурботний, завжди любив жартувати. Проживає нині в Решлі. Однаково він, як і його Марися, хворіють, але як же маючи 80 років можна бути здоровим. Гумор як і раніше у нього є.

І так то виглядає наша родина. Як подивлюся з перспективи цих десяток років, то хочу сказати, що ми були дуже згідною сім’єю. Батьки ховали і тримали нас коротко, але ніколи жодне з нас не одержало прочухана. Завдяки цій згоді, яка залишилася до сьогоднішнього дня, ми могли легше знести долю і недолю життя.

Цецилія Тхір (Кондратюк) із наймолодшим братом Василем. Улюч, 1942р.

– Бабусю, а як вас було так багато, то з чого ви жили в Улючі?

Треба сказати, що солодко не було. Щоправда батько мав близько 16 гектарів землі, але частина то були ці не-щасні пригірки, де приходилося багато натрудитися, а користі з цього було небагато. Ми вирощували це, що в більшості країни, тобто пшеницю, жито, овес, картоплю. Була у нас гарна горо довина, бо город був розташований на родючій землі в долині Сяну. За госпо-дарськими будинками був чималий сад з яблунями, грушами, черешнями. Як я відвідувала село 20 років тому, то у хащах росли ще наші черешневі дерева

Ми мали також 4 корови, трохи овець, чимало свиней, кури, гуски, качки і далося якось пережити. Заробити не було де, стільки гроша було, що з продажі сільських продуктів у Сяніку. По дерево на опалення батько їздив до свого лісу або купував у державному. І так якось жилося. Було тяжко, але мог-ло ж бути гірше. Ми були молоді і не знали іншого життя. Наш батько мав брата у Франції і 2 сестри в США, але їм зовсім не поживалося так добре, щоб нам могли допомагати.

– А як виглядав ваш дім?

Він не відрізнявся спеціально від більшості. Дім стояв щитом до вулиці і поєднував під одним дахом також господарську частину. Від сторони вулиці була житлова частина – 2 кімнати і величезна кухня з хлібною піччю, а також кухня для приготування їжі. У нашому домі значна частина печі входила до кімнати, котру ця піч обігрівала. А до кухні входилося через великі сіни. За житловою частиною була дровітня з дровами до кухні, далі розташовувалися приміщення для тварин (корови, по-росята, птиця). Окремо стояла клуня. У більшості господарств, як також у нас, від сторони вулиці знаходився колодязь. Від середини і від зовні моя мама часто малювала дім. У середині білила, з двору малювала частково в блакитний колір. Наш дім був очевидно дерев’яний, з розширеним дахом, під яким влаштовано навіть сушарку на прання. У горах часто падав дощ і не завжди далося висушити прання на відкритому протязі.

Старовинна церква в Улючі на Дубнику. Малюнок Василя Кондратюка

– Згадала бабуся про школу. А скільки класів бабуся закінчила?

Вчилася 7 років, але маю свідоцтво, що я закінчила 6-класову початкову школу. А все через те, що як прийшли німці то, не знаю, з якої причини, пересунули мене до молодшого класу. Я здогадуюся, що вони хотіли, щоб я і мої подруги, оволоділи також в основному ступені німецькою мовою.

– Чи доходили до бабусі якісь чутки про війну і які були її наслідки в Улючу?

Наше село спочатку не постраждало внаслідок воєнних дій. Я вже казала, що в тому часі була молода і навіть за дуже не орієнтувалася, що наближається війна. Ми з сестрами тільки розмірковували, чому батьки роблять, ні з сього, ні з того, великі запаси солі і цукру. З вересня 1939 року пам’ятаю тільки величезний транспорт польських військ, головним чином офіцерів, різного рангу, який проїжджав через наше село. Маси пилу клубилися уздовж дороги через кілька днів. А нас дуже цікавили ці різні автомобілі, мотоцикли і інші транспортні засоби. Як я пізніше дізналася, це були офіцери і польський уряд, які тікали до Румунії, перед неминучою поразкою з Німеччиною. А через наше село проходила одна з доріг у напрямі пограничного переходу.

Незабаром після цього надійшли німецькі війська, але не залишилися в нас довго. Німці відійшли за Сян, а на їх місце прийшли російські солдати і більшовицька влада. І тоді надійшли дуже погані часи.

Сімейна фотографія зроблена на місці виселення (Суш, 1950p.). Цецилія стоїть перша від правої у верхньому ряду.

– А що тоді робилося. Чи була якась боротьба?

Ні, боротьби не було, але росіяни забрали господарям найліпші землі і з цих ґрунтів зробили колгоспи. Багатьох багатших господарів виселили на Радянську Україну. Мій батько з сім’єю також був на списку до виселення, бо мав чимало гектарів землі, які перейняв по братові. Брат ще до війни виїхав за роботою до Франції, а батькові облишив землю і кузина для догляду. Росіяни забирали також вчителів, священиків, очевидно пана з двору. Люди говорили, що їх Україна буде на Сибірові. Один священик в побоюванні перед депортацією, дуже довго переховувався, проживаючи в різних людей, а я в той час приходила на нічліги до його дружини (був то грекокатолицький священик, а вони, так як православні священики, можуть одружуватися), яка боялася бути сама в священичій садибі. Росіяни робили також і добрі речі, бо то за їх влади збудовано нову школу, але також перестали відбудовувати церкву. Люди очевидно до колгоспу не хотіли йти, отже на цих рештках горбастої землі ледве були в стані переживати. Була тоді велика біда і голод. Але тривало то не дуже довго.

– Що ще бабуся пам ’ятає з цих часів радянської окупації?

А ну, Сян вже був для нас недоступний. Всюди солдати-прикордонни ки, засіки з колючого дроту і смуги зо¬раної та зволоченої землі, щоб ніхто не міг втекти до Польщі, де була німецька окупація. Я пам’ятаю також цих бідних солдатів, які на околичних узгір’ях, не раз у морози, будували великі бункери, а потім в них сиділи. Не раз приходили до нас змерзлі, косоокі солдати із зірками на шапках. Були це солдати з Казахстану, жаль нам їх було, ми давали їм чай, вони могли зігрітися при печі. Пам’ятаю також як це кінчилося, бо батько нам колись розповідав. Німці за атакували несподівано уночі, а росіяни без пострілу кинули свої бункери і втекли. Батько точно розповідав, як люди лінчували головуючого колгоспу, котрий потім, ледве живий, був забраний німцями. Що з ним сталося, цього я не знаю.

– А як було за німецької окупації?

Як прийшли німці, то зразу розв’яали колгоспи і люди забрали свої землі. Ми могли жити трохи краще, але німці наказали давати собі так звані „обов’язкові доставки”, тобто що якийсь час потрібно було давати їм збіжжя, м’ясо, молоко і т.д. Очевидно в короткому часі з села зникли всі євреї, які не встигли втекти. Інших подій в той час я не пам’ятаю. Я тільки знаю, що я почала тоді вчитися німецької мови і до сьогоднішнього дня я пам’ятаю багато німецьких слів.

– Ми наближаємося до найбільш жорстоких для бабусі часів воєнного періоду: партизанської боротьби і виселення українців. Як бабуся пам ’я тає ніч чи день, коли вас виселили?

Було то вже декілька років після війни. Перш ніж дійшло до виселення, я пам’ятаю ці страшні часи, коли вдень управляли поляки (польське військо), а уночі приходили українські партизани, яких ми забезпечували їжею. У короткому часі в селі не вистачало поросят, бракувало борошна. Я сама не один раз ходила по селі і збирала їжу. Люди тоді давали переважно яйця, бо вже нічого більше не мали.

А з різних сторін доходили звістки про різні бої, палення сіл, вбивства, жертви. У нашому селі, в будинках віддалених від вулиці, жителі переховували і лікували поранених партизанів. Тоді ми дуже боялися. Поляки з нашого села втекли за Сян, бо там було багато інших поляків. Бувало навіть так, що зі страху перед смертю роз’єднувалися польсько-українські подружжя. Аж якоїсь ночі партизани з УПА спалили польське село Боровницю, яке лежало не¬далеко від Сяну. Люди з цього села втекли і чекали на можливість помсти. Але не шукали помсти на партизанах, тільки на нас, українцях. Незабаром всі дорослі жителі Боровниці, разом з відділами польського війська і міліції окружили Улюч і почали по порядку палити забудування. Всіх, кого схопили, вивозили до Радянського Союзу, в Радянську Україну, бо такий був договір польської та російської властей. Хто де міг ховався, найчастіше утікав до лісу. Я з матір’ю, братами і сестрами заховалися у глибокій ущелині малої річки і так ми просиділи через ніч.

Коли солдати відійшли, ми могли вже звідти виходити. З нашого великого села лишилися тільки пожарища. Батько, якого солдати знайшли, був ледве живий, так його побили. А били його за це, що думали, що наш найстарший брат Михай-ло був в УПА, а він же в той час сидів у німецькому полоні. Добре, що батька не оддали росіянам, але це не з доброго серця, а тільки за всю горілку, яку наш батько був приховав.

– І що ви зробили, як не було де проживати, ваш дім був спалений?

Батько, як вже трохи вилікувався, поселився з нашою матір’ю в підвалі, який стояв на нашому подвір’ї. Сторожив рештки майна. А ми всі поселилися в одної самотньої жінки в сусідньому селі Добра. Було там багато пустих будинків по вивезених українських „кулаках”, як і будинки по євреях, які втекли, або забрали їх німці.

– Тобто вас не виселили відразу по спаленню села, як я досі думала… Коли наступило виселення?

Та ні. Ще майже протягом року ми проживали в Добрій, а батьки увесь час доглядали це, що лишилося з господарства, мали між іншим дві корови. Виселення відбулося у травні 1947 р. Всю околицю оточило наглухо військо, міліція, УБ. Нам дали 2 години, що зіб-ратися. Батько боявся страшно, що нас всіх вб’ють, у певному моменті з відчаю аж знепритомнів. Незабаром однак почав пакуватися. Кінську збрую перероблював так, щоб закласти її на корів (коні вже давно нам забрали), які мусили тягнути воза. Возом їхали тільки наймолодші брати і сестри та й одне немовля кузини. Всі інші йшли пішком. Направлено нас до Сянока. Немов було то тільки 20 км у простій лінії, але ми йшли, в густому ескорті солдатів, великою дугою, а по дорозі приєднувалися до нас все нові й нові групи українців з інших сіл. Сян ми здолали через брід, пішки. Загалом протягом 2 днів ми пе-рейшли майже 60 км.

– І куди вас забрали? Чи ви були всі разом?

Солдати нас загнали на якийсь великий майдан в Сяніку і там довгий час нас сторожили. Не давали нам їсти, треба було самим годуватися. Батько на щастя забрав мішок пшениці, яку ми варили і їли. Крім Михайла, ми трималися всі разом. У Сяніку, під голим небом ми провели 4 дні. То був час великого жаху, можна сказати, пекло на землі. Всім дошкуляли голод і антисаніта рія, а домучували воші. Пам’ятаю, як мій колега з села Добра (Шуба – мав батька поляка, отже тому його не забрали), приніс нам 2 буханки хліба, за що пізніше мав дуже багато неприємностей від польської влади. Багато років пізніше я його зустріла в Добрій, це було 20 років тому. Ми довго згадували старину і нашу молодість.

Наприкінці надійшов транспорт, тобто дуже довгий товарний потяг. Увіпхали нас всіх до нього і ми рушили. В окремих вагонах їхали з нами наші корови.

– Як довго тривала подорож? Куди ви заїхали?

Точно не пам’ятаю, скільки часу ми їхали. Я знаю, що на станціях давали нам вже їжу, це був переважно суп і хліб. Ми, з сестрами на стоянках рвали траву для корів, щоб прожили подорож. Після довгої подорожі потяг почав затримуватися все частіше. Нам сказали, що вже доїжджаємо до т.зв. польських повернених земель. При кожному такому затриманні висаджували невелику групу людей і ми їхали далі. Ми бачили, що жителів нашого села, які їхали тим поїздом, поляки розпорошили по якнайбільшому просторі. Нас і сім’ю Грушевських висадили на станції Альбрехтувок (направлення на Гіжиць ко). Чекав там на нас польський солтис села, який вказав нам наше нове мешкання. Це був колишній німецький дім.

-Які умови ви мали в новому місці, як собі ви радили, як вас там прийняли?

Дім, як всі колишні німецькі, був побудований з червоної цегли. Мав 4 великі кімнати і малу кухню. До того ми отримали малий хлів і клуню.

Найгіршим було те, що наш дім був зовсім обібраний. Не було жодного устаткування, навіть вікон. Польські жителі, часто репатріанти зза Бугу, які прибули тут раніше, зайняли найкращі будинки, а в інших все розкрали. Між собою говорили, що їдуть сюди українські бандити. Так, що на початку околичні люди були дуже недовірливі по відношенню до нас. Ми почали повільно купувати або інакше здобувати собі ліжка, столи, стільці. Добре, що хоч піч у нашому домі була не знищена. Частину речей підкидали нам молоді хлопці з польських будинків. Побачили, що ці „українські бандити” зовсім не є такі страшні, а дівчата, тобто ми, звісно навіть їм сподобалися. Багато однак речей потрібно було купити, а найчастіше відпрацювати. Я працювала цілий тиждень в однієї польки, щоб дала мені німецьку машину до шиття. Цього «Зін- ґера» я маю по сьогоднішній день.

– А як ви здобували їжу? Адже ви мали тільки 2 корови, а було чимало осіб до харчування?

Дійсно, було тяжко в перших тижнях. Але тоді місцеві власті призначали нам борошно, кашу, картоплю, збіжжя до посіву. А був кінець травня, отже і надії кращого життя прибувало з дня на день. Ми почали обробляти отримані декілька гектарів землі. Земля була в декількох кусках, ну й найгірша, бо кращу забрали поляки. Висміювали нас, як ми орали на початку ці ґрунти коровами. Коней ми закупили лише хіба після року або двох. Щоб заробити на прожиток, то яке з нас тільки мало сили, ішло на заробіток, можна сказати в наймити. Я з сестрами ходила до місцевого ПГР-у у Великому Альбрехтув ку, також на лісовий розплідник, такий як зараз у твого батька, або на службу до багатших сімей. У пізнішому часі я працювала як кухонна допомога в недалекій шахті торфу. I так повільно якось „ми ставали на ноги”, давали собі раду краще чи гірше.

– Чи ви знали привід вашого переселення?

По різному і в багатьох місцях нам це тлумачили. Але політика нас, молодих, не дуже тоді цікавила. Як був мус давати їжу партизанам, то ми давали. Зрештою всі від нас чогось хотіли. Німеччині також потрібно було віддавати контингенти, росіяни, у свою чергу, забрали нашу землю і гнали нас до колгоспу. Ми не мали іншого виходу. Мій, святої пам’яті батько був мудрою людиною. Не мав великої освіти, але повторював найстаршому Михайлу (перш ніж його забрали німці) – не іди до партизанів, то не має сенсу. На що вони розраховують, як не мають жодної підтримки? Як Німеччина війну програє, то адже ані поляків, ані російських ми не подолаємо. Краще якось жити разом і згідно, а не взаємно себе вбивати.

– Чи зустрічали вас у тому новому місці якісь прикрощі? Зрозуміло, окрім цієї початкової недовіри.

Вперше розповім цікаву подробицю, про це, що ми зустріли в Альбрех тувку офіцера, який нас виселяв з Улюча і Доброї. Видно було, що це порядний чоловік. Тоді нас утішав, щоб не плакали і говорив, що не буде так погано, а зараз підтверджував те саме і нас підтримував духовно. На початку не виглядало це дуже добре. Батьки му¬сили часто йти на якісь допити, прописувалися на посту міліції. Не можна було без дозволу де-небудь виїжджати. Очевидно про повернення у свої родинні гори не було мови протягом кількадесяти років.

Мої сестри і брати були молоді і кожне з нас з часом почало укладати своє життя. Найближча мені сестра, Зо ся, на початку 50-тих років виїхала до чоловіка до Англії, де й сьогодні проживає. По черзі ми, дівчата, виходили заміж, а мої брати одружувалися. Всі роз’їжджалися по країні. Щоправда більшість осіла в околичних селах і містах, але вже внуки наші не тримаються так групи. I так ми живемо, кому що дане. Всі ми наближаємося до 80-тки, а навіть її переступили. Не живе вже Михайло (той в Німеччині), останнім часом померла Юлія. Життя проминуло як вітер, залишилися тільки спогади. А над порогом життя давні спогади особливо виразні.

Цецилія Тхір (Кондратюк) із найстаршим сином Григорієм шукає слідів родинної садиби. Про це, що жили тут колись люди, говорять тільки залишки фруктових дерев посеред лісу і кущів

– Чи щось особливого бабуся згадує з родинних сторін?

Дуже довго, по виселенні нас з сімейних сторін, часто снилися мені стежки, по яких я мандрувала з сестрами. Особливо я запам’ятала таку довгу дорогу до джерела з солоною водою. Ми ходили туди з посудом і приносили солону воду додому. Вдома кип’ятилося її і на дні з’являлася біла сіль. Таким чином ми не мусили видавати грошей на сіль у єврея. А повертаючись до цих стежок, вони припинили мені бачитися уві сні лише тоді, як я відвідала ці місця на початку 80-тих років. Таке то було дивне.

– Хотіла б бабуся повернутися зараз до Улюча?

Ні. Я за довго тут прожила. Тут, у Підрічанах, народилися мої діти, є земля, яка нас годувала. Ну і адже я дуже стара, ноги мені хворіють, а там скрізь гори.

– Дуже  дякую бабусі за розмову.

Розмовляла і записала Дорота КОНДРАТЮК
студентка ІІІ курсу Кафедри україністики Варшавського університету

Źródło: ukraińskie pismo Podlasia: НАД БУГОМ I НАРВОЮ nr 3/2010