«

»

Cze
27

Улюч: 10-15 травня 1947 року

Улюч: 10-15 травня 1947 року

Спогад Михайла Полянського, народженого 1935року в Улючі Березівського повіту

Село Улюч від сходу розположене було під трьома невеликими горами. На захід від нього, аж по річку Сян, простягалася рівнина дуже врожайної землі, яку звали Болонями. Уздовж села з півдня на північ вела дорога з Доброї Шляхетської до Грушівки. Село ділилося на три частини: південна звалася Крайником, середня Кутом, а західня звалася Долів. Кут був проти гори Дубника, де стояла й стоїть старенька, побудована ще 1510 року церква, побіч неї цвинтар. На північній стороні хребта перед виселенням стояла капличка, за нею висипана була висока могила з березовим хрестом на версі. То була могила, упалим за волю України героям. Улюч був українським селом, нараховував 364 обійстя, де жило понад 4 тисячі людей. Перед війною жило тут кільканадцять жидівських родин і кілька польських. Хата моїх родичів стояла перед Дубником, тобто була частиною Кута.

Під час II світової війни улючани переживали трагедію: «господарі» змінювалися, а людям жилося щораз гірше. У 1939 році установлено на Сяні границю. Улюч залишився по совітській стороні. Совіти відразу забрали найродючішу землю над Сяном, бо якраз нею проходила прикор¬донна полоса шириною 600 метрів. Ця земля лежала облогом. Тож уже восени 1940 року голод заглянув людям у очі. Крім цього, розпочалося розкуркулення бідних селян, які ставали ще біднішими. Сільрада хотіла зробити колгосп, люди колгоспу не хотіли. Тоді силою забирали в них землю, назначувано високі податки, наприклад, за овочеві дерева в саду чи за огороджене подвір’я. Голод показався також весною 1941 року. Як тільки розтанув сніг, ходив я полем, де восени росла картопля й збирав залишені в землі картоплини, переважно вже зігнилі, але були й добрі, які мама потім перетворила на три малі коржики. Іншого ранку треба було встати й назбирати по полях лободи й гірчиці. Принесене мама варила. Часто була це єдина їжа на цілий день. З голоду вмерло тоді щось 50 осіб, переважно діти й старці, між іншим, помер мій дідо Лука.

Напад німців змусив до втечі совітську владу, але земля залишилася необробленою й далі нічого не могла нам дати. Голод тривав далі. Німці якийсь час давали голодуючим допомогу: один буханець хліба на тиждень для цілої сім’ї. Тато ходив по нього до Березова пішки, 20 кілометрів у одну сторону.

Наблизилася весна 1942 року. Був березень, пригадую, ми, діти, одного ранку встали й сказали мамі дати собі щось їсти. Мама нічого не відказала, бо не мала що сказати. Узяла півлітровий чавуновий горщок і пішла до підвалу. За нею і я пішов. У підвалі підлога була з глини, мама витягнула колики, які колись помагали триматися дошкам на перегоро¬дах, а з ямок по коликах витягнула малі картоплини, кілька хвостиків моркви й ще чогось. Назбиралося півгоршка. Мама це зварила й «їли» ми цілий день…

Німці почали арешти, хто був у колгоспі, був визнаний прихильником совітської влади. Континґенти доводили селян до чистої руїни. Село порожніло, бо нова влада забирала молодь на роботи до Німеччини. Вигубили всіх наших жидів. Залишилися по них порожні хати, де перевер-талися дуже великі старі книжки, записані гебрайським письмом.

У 1 944 році приходять совітські війська, але переходять далі, бо йдуть на Берлін. За ними йде польська народня влада. Починається, може, най-страшніший для улючан час. Ще в 1 944 році починаються напади польських банд на Улюч, палення й вбивства, часто при допомозі ВП. Пам’ятаю одну з таких акцій війська польського. Жовніри бігали по хатах і забирали з собою всіх мужчин. Я з мамою якраз молов на жорнах пшеницю. Упали три військові й вивели силою тата з хати. Діти й мама просили залишити, один з військових два рази вистрілив понад нашими головами й показав крісом, що може стрілити також до нас, убити. Батько вечером повернувся до нас, але один мужчина не повернувся: був убитий.

Від цього нападу наші селяни стали обережними. Ночами копали криївки для своїх родин, насамперед для чоловіків. На галузях дерев повішали люди лемеші. Хто побачив напасника – з усієї сили бив на переполох. Інші лемеші відразу повторяли, люди могли втікати.

На початку 1945 року напади поляків на наші села стали частішими. За військом завжди тягнулася хмара цивілів з Вітрилова, Темешева й Борів- ниці, ішла також міліція та ОРМО, озброєні члени польської самооборони. Як військо входило до села, цивілі наввипередки бігли до наших домів, щоб собі здобути щонайкраще. Вони плюндрували й забирали просто все: корови, коней, білизну, перини, горшки, образи, взуття… Усіх спійманих чоловіків били, кожен був для них бандерівцем. Кого забрали на польську сторону, тобто за Сян, той ніколи не вертався додому. Тільки один раз почув я голос одної польки проти грабежу. Поляки з-за Сяну якраз виносили від нашого сусіда, Миколи Марайки щолиш могли, а ця старшажінка крикнула до них: „Ludzie! Bójcie się Boga! Co wy robicie?!”. Вони далі крали, вони нічого не боялися.

Наші люди не могли цього всього витримати, тихцем, але вже стали нарікати, що наші партизани сидять по лісах, а нічого проти тих нападів не чинять. Ще гірше нам усім стало, як довідалися, що в березні поляки вибили село Павлокому. Принесла вістку одна жінка, яка чудом врятувалася й прийшла до Улюча. Казала, як убивали людей у церкві, тільки невеликій групі жінок і дітей дозволили перейти на українські села, а йшли вони кілька кілометрів серед снігу й морозу.

Улючани зрозуміли: так само закінчитися може кожний черговий напад поляків на їхнє село. Однак вночі з 20 на 21 квітня наші партизани зробили відплатну акцію на польське село Борівницю. Знищили банду «Сліпого». Згоріла майже ціла Борівниця, а її мешканці перенеслися жити на інші польські села. Я бачив, як уранці борівничани з плахтами на плечах ішли через Улюч до Темешева й Вітрилова.

Від весни цього року наші партизани частіше зводили бої з ВП та ворожими нам польськими боївками. Були жертви між вояками по обох сторонах, але часто гинули також мирні селяни. Частина українців з сусідніх сіл, не витримуючи постійної війни, почала виїжджати на Україну. Восени мої родичі також вирішили виїхати туди. Мали досить утеч і страху, не бачили шанс на краще майбутнє. Тато притягнув перед хату воза, щоб уранці його навантажити. Увечері прийшов сусід, здогадався про замір родичів. Підійшов до тата й сказав: «Петре, нігде не виїдеш за селом на дорозі стоять партизани й всіх, хто хоче виїхати завертають. Як хтось впреться, кажуть, що будуть ламати колеса». Так справді було, але вже не з нами. Тато махнув рукою й закликав мене відтягнути воза з-під хати.

Недобре почався 1946 рік, сумно: під час наступу наших на військо польське в Бірчі згинуло багато стрільців. Для мене великим пережиттям був день 21 березня, коли до Улюча ввійшло військо польське від Доброї Шляхетської. Тато сховався в криївці, удома залишилася мама з трійкою дітей. Світило сонце, дорогою їхав танк. За ним ішло військо. Танк поїхав на Долів, а жовніри розлетілися по хатах шукати бандерівців. Одні входили до домів, а інші чергами з автоматів стріляли курок і качок. Аж з Дубника понеслася страшна стрілянина! Рехкотіли кулемети! Потім почулися по-стріли від сторони Болоня. Чути було удари куль об стіни нашої хати. Мама казала нам лягти за піч. Надворі тривав бій, загорілася наша стодола. «Як буде горіти й хата, то скачте з вікна надвір і хилком віддаляйтеся від хати» -сказала мама. Однак бій припинився. Вийшли ми на подвір’я, побачили, як догоряють Ґелики й Полянські, наші сусіди. Будинки, також і інші, палило військо, коли знайшлося під сильним вогнем сотні «Бурлаки». Напасники змушені були втікати на рівний і відкритий терен Болоня, тож рятувалися перед вибиттям на ньому димом з запалених домів. У бою загинув стрілець Григорій Козак – «Микита», два жовніри й один поручник.

Однак напади далі тривали. Тоді УПА зорганізувала наступну відплатну акцію на ворожі польські села. Одної квітневої ночі почули ми стріли від сторони Вітрилова. Повибігали ми з домів і побачили стовпи диму над цим селом. Догадалися відразу, що партизани хоч трохи відплатилися за наші кривди. Тоді згорів також Темешів.

На початку червня 1946 року знову пішла Улючем вістка про наближення ВП. Люди вибігли з домів на дорогу. Товпа переляканих людей гналася божевільно перед себе, усі бігли в напрямку присілка Борівниці, за якою був уже й ліс, в лісі – людський порятунок. Мама несла на руках трирічного Андрія, поруч неї бігла восьмирічна сестра моя Стефка, а я з коровою на мотузку за ними. Як ми вже минали присілок, корова шарпнулася й вир-валася мені з рук. Я давай за нею, швидко її догнав, але мусив вернутися в село. Як оглянувся – нікого вже не було. На малій лучці був я сам, а з села доходили стріли й крики. Недалеко була мала річка, туди я побіг з коровою, між берези. Прив’язав корову, а сам сів і став роздумувати. Якось вихилився з-за берез – побачив великий стовп диму над Улючем. Заграва перевищу¬вала гору Дубник. Поляки палили Улюч! Втулений в мокрий берег річки, пересидів я так цілий день. Увечері все стихло. Побачив дві жінки, що йшли дорогою до лісу й щось говорили. Підійшовши до них, запитався, чи не знають чогось про мою родину. Сестру, виявилося, бачили, але тата й мами ні. Мені стало ще сумніше. Не знав, як його бути. Однак невдовзі підійшла до мене мама з братом, потім прийшов тато. А то радість. Селяни верталися на погарище. Догоряли хати й дерева на майданах. Трохи людей захворіло, не всі могли втікати, тоді була в нас ще й тифна пошесть. Живими кидали польські жовніри людей у вогонь. Згинув тоді Василь Москаль, інвалід з І світової війни, Михайло Сосницький, також інвалід (поранений, потім укинутий у вогонь), сім’я Куликів, Іван Подоляк (також кинутий у вогонь власної хати), Захарій Москаль, Онуфрій Тхір з жінкою, Іван Паниківський, Іван Левкович, Іван Клиш разом з 11 -річною донькою його сестри, Софія Кібала, дочку Андрія Сосницького з Борівниці кинули в вогонь, розстріляли також Миколу Холявку та його дочку Катерину, Миколу Гиндзьо, Тетяну Кулик з глухонімим сином жовніри також кинули в вогонь. Побиті військом, Йосип Кібала та Микола Бадирко померли після відходу війська з села. Усього згинули тоді 24 особи.

На нашому майдані залишився тільки попіл. Сіли ми під яблінкою на городі. Нарешті почули: голодні, адже цілу ніч і день ніхто нічого не їв. Ковтав тільки страх цілим горлом. Не було що їсти. Мати видоїла корову й всім дала трохи молока. Варт було гнати за коровою. Лягли ми під яблуню й так переспали ніч. Уранці встав тато й пішов по сусідніх селах шукати якоїсь хати по тих родинах, що виїхали на Україну. У Добрянці, присілку Доброї Шляхетської, знайшов опущену кузню, без вікон, без дверей. Однак треба було в ній жити. Тато дістали від когось двері й вікна, мама вибілила піч. На поле в Улючі треба було ходити п’ять кілометрів, але було звідки й до чого ходити. А інші мешканці села або розійшлися так само, як і ми, по селах, або залишилися в підвалах своїх давніх домів, над якими поставили солом’яні дахи. Це були курені, а не хати.

Десь під кінець серпня 1946 року батько, ідучи дорогою через спалене село, зустрів Левковича (імени не пригадую). Уже були на Крайнику, коли побачили, як люди втікають перед військом. Вони обидва також кинулися втікати, але раптом Левкович щось собі, мабуть, пригадав і завернув до свого куреня. Тато ще крикнув «вернися, утікай!», але то не помогло. Як тато добіг на гору, побачив за собою Левковича, що втікав перед військом. Однак не втік – куля була швидша. Потім набігли самі жовніри, прикладом розбили мертвому голову й окалічили багнетами тіло.

У Добрянці спокою ми не зазнали. Уночі – наші, удень – військо, а не все було знати, хто є хто, бо раз наші приходили в польських мундирах, а раз поляки в наших мундирах. Одної березневої ночі, уже в 1947 році, почули ми голосні крики й постріли недалеко від нашої «хати». Не виходили надвір, бож страх. Уранці вийшли. Побачили перед сусідньою хатою вбитого молодого чоловіка. Мав діру в голові й мав картку з написом: «За зраду українського народу». Не знаю прізвища вбитого.

Десь наприкінці квітня або на початку травня 1 947 року ВП окружило наш присілок. Жовніри приходили до домів і казали протягом двох годин приготуватися до виселення. Не було ради – право сильнішого. Вигнаних селян військо гнало до Сяну, засіли на березі напроти села Гломчі. Над’їхали військові машини, але ще перед тим один з кількох польських селян, що кружляли навколо нас, звернувся до військового: „Panie oficerze, to moja krowa, poznaję, banderowcy mi ją zabrali!”. Військовий його відігнав, знаючи: брехня. Пополудні нас завантажили на машини. Завезли на станцію в Сяноці. Довго чекали ми на вагони, проте нарешті запакувалися в них по 2-3 родини. Поїзд рушив, а ми не знали, куди він нас везе. Затримався в Освєнцімі. Потяг був узятий у кільце військовими, вони входили до вагонів та вибирали мужчин і жінок. Ніхто не знав що будуть з тими «вибраними» робити. Аж пізніше ми довідалися про причини арештування на освєнцімській станції…

Запам’яталася мені станція Познань. Якраз тоді припадали наші Зелені Свята. Люди вийшли з вагонів, галузками з пристанційних дерев замаїли вагони. Військо галузки позривало й кинуло на землю. Потім потяг рушив далі на північ. Як в’їхав на понімецькі землі, частіше затримувався, бо з кожного вагону когось висаджали, щоб показати місце нового поселення. Нас завезли до Брансва.

Усюди видно було сліди війни: повивертані льокомотиви на торах, розлиті величезні плями чорної смоли, сміття. На станції чекали на нас польські фірманки. Ми заладували одну привезеним, сіли самі, а фірман крикнув на коня. Бранєво мало сумний вигляд, всюди руїни, спалені доми, ґруз. Потім дорогою через ліс, а в тому лісі поломані дерева, позривані вершки, кікути дерев, мов люди без рук. Переїхали з 20 кілометрів, нарешті віз скрутив на польну дорогу, якась гірка, якась долина, а посеред неї будинки. Фірман в’їхав на одно подвір’я, сказав, що це місце нашого призначення. Ми розвантажили віз, а він поїхав у свою сторону. Сівши на землю, роздивлялися навколо. Ми, діти, відразу розплакалися, потім мама. Тільки тато нічого не казав, але був сумний. Добре, що на його обличчі не було жаху, бо легко можна було перелякатися нашим господарством. Старий дім не мав вікон ані дверей, одна стіна переломана, обсипаний тринк. По подвір’ї буйний бур’ян, стайня й стодола знищені, як і сам дім. Зайшли до хати, там ні мебля, розбиті печі, розбите скло й всяке сміття, залишене шабрівницькою рукою. Це не був німецький порядок. Наближав¬ся вечір, тож, щоб переспати ніч під дахом, взялись ми виносити нечисть з хати. Однак вогонь треба було розпалити таки на подвір’ї. Мати зварила їсти. Батько наніс соломи до хати. Переспали першу ніч.

Уранці встали забуті Богом і людьми. Околиця вся в лісах, по полях лиш бур’яни. Ще й батько став забивати вікна дошками. Відразу приходила думка про повернення. Але ж, коли воно мало бути – на це думка не відповідала. Як же ми зраділи, довідавшись, що за лісом, десь 700 метрів від нас, живуть дві наші родини з Доброї Шляхетської: Степан Тирявський і Йосип Дзюрдзевич. Ми липнули до себе так само, як… воші до нас усіх, а за вошами сверблячка. Від сусідів ми не чухалися, бо хотіли їх бачити якнайчастіше, а від сверблячки чухатися не помагало. Натирались ми проти неї двічі на день змоченою сивою сіллю по всьому тілі. Вогонь проймав усе тіло. Давай купатися. Це все добре, однак після купелі треба було одягнути¬ся в нову одіж, якої… не було. Проте все з часом минуло.

Як довго можна сидіти на підлозі й тримати миски в руках? Треба було роздобути меблі, тобто, інакше кажучи, познайомитися з місцевими людь¬ми. Важка справа. Минули чотири дні від нашого приїзду, як з села Старого Манастириська, до якого ми належали, прийшло двоє людей до нас. То було подружжя Владислава й Анни Бєльських, поляків, репатрійованих з Білорусі. Познайомилися з нами, відходячи обіцяли помогти. Наступного дня з’явилися меблі: два ліжка, стіл, лава, чотири крісла. Усе стареньке, поїджене, але найважливіше: були. .

Батьки задумали посіяти ярину, хоч пора була вже пізня. Заризикували. Один польський господар заорав шматочок поля, а батько засіяв його пшеницею, посадив картоплі. Усе позичене, а не знати, чи вродиться. А візьми й не посій, а візьми й не позич… Пшениця зійшла прекрасними будяками, ні колоска не було видно. Зате картоплі виросли ненайгірші. За позичену пшеницю й картоплі мама з батьком відробляли в польських господарів, а відробивши ще й заробляли на зерно хлібне й таки на картоплі.

Літо було гарне. Одної ночі батькові не спалося. Вийшов надвір. По якомусь часі побачив вогник цигарки в корчах під лісом, недалеко від дому. Додумався про що йдеться. Як котрогось дня прийшов до нас Бєльський, батько запитався що вони, поляки, роблять вночі в корчах під лісом. Бєльський зніяковів, проте по хвилині відповів: з наказу солтиса селяни з Манастириська слідкують вночі за нами, бо до нас приходять якісь українці. Бєльський, відходячи, попросив дотримати секрету розмови, проте сам, мабуть, його не дотримав, бо відтоді, крім диків, ніхто вночі під нашу хату не приходив.

Надійшов вересень. Час дітям іти до школи, а школа містилася в Блудові.

Я знав якраз з десять польських слів, то якраз, щоб почати науку від першої кля- си, маючи 12 літ… Однак за два літа щопівроку переносили мене до вищої кляси, тож хоч трохи наздогнав ровес-ників. Учителі були добрими людьми, національної різниці не робили, а радше жаліли нас за скупий одяг та два кіло-метри дороги до школи, що зимою да-валося нам дуже морозом взнаки. Зате дехто з хлопців таки вигукував за мною „ty Ukraińcu”, що дуже боліло.

Ми ж християни, хочемо молитися.

Кругом церкви не засвідчиш. Кожної неділі ціла родина сідала за столом у кухні. Мама брала в руки молитвенник і читала Богослужіння, ми відповідали словами, як у церкві. Так ми молилися літами. Однак цілком відділятися від поляків і не можна, і не треба було.

Зрештою, більша була потреба показа¬тися нормальними людьми, ніж цю нор¬мальність скривати. Якось ми вдома договорилися, що зо дві особи з нашої родини підуть котроїсь неділі на латинське Богослужіння до костела в Блудові. То був найкращий спосіб підтвердити свою нормальність. Вдалося.., однак одної неділі я прийшов до костела, став на хорі й стою. Відправу мав монах з Бранєва. Перед проповіддю він звернувся до вірних такими словами: „Kto nie jest rzymokatolikiem, niech wyjdzie z kościoła”. Я мало не вріс у підлогу. Не вийшов. Однак удома сказав батькам, що більше до ніякого костела не піду. Слова дотримав донині.

Ніщо не тримало нас на Західніх Землях, не хотілося там бути. Батьки в 1948 році зробили спробу виїхати на Україну. Батько в радянському консульстві в Ґданську попросив дати дозвіл виїхати на Україну, проте консуль дав… відмову, сказав коротко «нєт». Уже не було тепер сумніву, що ніде з тих лісів не рушимося. Залишалася, зате, надія на повернення. Вона не абияк помагала нам тоді жити й все переносити.

Надія від реального далеко стоїть. Батьки слабі здоров’ям, діти молоді віком, на рідних землях наших – шматок порожньої землі, а ще й не знати, скільки людей з села хоче також вертатися. Вернутися й знову бути самотнім пеньком серед чужого лісу? А жити жеж треба було кожного дня.

Батьки стали виїжджати на базар до Ельблонґа з яйцями чи сметаною. Раділи заробленим грошем, а ще більше розмовами зі своїми людьми, легко впізнавали їх по вимові хто з-за Буга, хто з центральної Польщі, а хто просто свій. Своїми якоюсь мірою ставали також репатріянти з Білорусі, з ними найлегше можна було дійти порозуміння, для них віросповідання чи національність не мали ніякого значення.

У 1949 році влада виселяла останніх німців. До цього часу вони були рабами в поляків. Дослівно так. Поляки не те, що сиділи на німецьких господарствах, але й гнали правдивих господарів до найтяжчої роботи за пайку чорного хліба. Тож переселення навіть було не на руку деяким польським «панам». Однак прийшла їм до голови щаслива думка: замінити німців українцями. Цю думку підповіла їм «людова пропаґанда», не один раз в пресі чи на зборах повторюючи, що українці є злочинці, покарані переселенням за численні вбивства миролюбних поляків. Одного дня такий собі любитель рабів, Ян Адамович прийшов на нашу колонію й зажадав у батька, щоб я, 14-літній хлопчина, пішов до праці в його господарстві. Виправдовувався браком німців, нагадав нам про нашу біду, а заплатою мала бути їжа та якийсь одяг. Батько не на жарт розсердився, а Адамович, відходячи, відгрожувався, що ще самі прийдемо просити за ласку. Не діждався. До Степана Тирявського тим часом вернулися з Явожна Анна Тирявська й Микола Тирявський. До Гнатисків вернувся батько й заразом чоловік (імени не пам’ятаю). Його родина жила в сусіднім селі Каршеві. Тирявські заходили до нас, мене кортіло розпитати про це щось страшне, про Явожно, але ніколи не мав відваги встрявати у розмови старших зі своїми питаннями. А раз Микола Тирявський нікого, крім мене, удома не застав. Я зібравсь з відвагою й запитав про Явожно. Микола хвилину помовчав, а потім став розповідати, як били, карали, переслідували, зневажали й знущалися з людини. Розповідав довго про голод і смерть багатьох людей. Накінець попросив нікому зачутого не переповідати, бо він підписав нікому не повідати про свою долю в концтаборі.

Явожно було жахом на малому місці, а ми жили в жаху на «волі». Перші три літа були справді неймовірно важкі, наповнені тривогою й непевністю долі. Ми навчилися скривати свої почуття й гідність, мову, звичаї, обряд. Так аж до 1956 року, коли зі Сходу повіяло відлигою. Створено УСКТ, появилося «Наше слово», появилися книжки, ансамблі, школи. Навіть Служби Божі в нашому обряді. Однак усе обмежено, під наглядом чужих та й… своїх українців-перекинчиків. Малий проблиск наприкінці 50-х років українці використали блискуче, ним живемо донині.

Дозрівши, я часто згадував своє село, хотів його видіти, виселення не створило перед моїми очима іншого образу ніж улюцький. Улітку 1978 року разом з жінкою та дітьми, народженими на заході, поїхали побачити місце свого народження. Вигляд села, а краще сказати місця, де воно було, не нагадував образу з пам’яті. Дорога вузенька, побіч неї не росли колись корчі з бур’янами, буйно росли зате садові дерева, які не мали сухих конарів, як ті, нечисленні, перед нашими очима. Гори над селом колись стояли темнішими, а тепер мали якісь нові кольори від молодих дерев. На річці з Борівниці, що пливла через Кут і Болоня не стояв уже дерев’яний міст, а в самому Куті пеґеер побудував свої будинки. На місці нашої хати стояв маґазин. Нові будинки ніяк не пасували до краєвиду. Зайшли ми в Долів, на місце, де мала бути церква св. Миколая, новопобудована, але побачили порожню площу. Церкву розібрали. А стати на самому цьому

місці не могли ми ніяк, бо корчі, кропива й дерева створили непролазну гущу. Тож звернули ми на Кут, а потім на Дубник. На північній частині хребта вже не було ні каплички, ні високої могили з хрестом, на південній частині стояла далі церква. Цвинтар заріс молодими деревцями й бур-‚яном. З великим трудом знайшов я місце похорону свого старшого брата Володимира, аби покласти квіти.

Сходили ми з гори. Перед моїми очима пливли два краєвиди. Один з дитячих років, з білими хатами, з похиленими людьми, зеленим Болоням пливли різні відтинки зелені. Другий – це кілька мурованих будинків, покритих чорною папою, вилюднення, одностайний колір пеґе- ерівського збіжжя. Котресь з дітей запиталося мене, чи я справді тут колись народився.

Потім поїхали ми до лемківського села Ожанни, де народилася моя жінка. Ожанни не було. Був пеґеер. Як краще пошукати, знайшли стару капличку й одну стару хату, дуже гарну, бо незаторкнуту нічим з того нового, що прийшло на нашу землю. Було місце, колись церковне, серед лип, недалеко цвинтар. На його границі пеґеер зробив складовище гною. Випливала з нього густа темна течія, заливала могили і всю нашу землю.

Минули роки. У травні 1990 року (25 і 26 травня?) в Улючі зібралися вперше від виселення разом колишні улючани. Приїхали ми двома автока-рами, зорганізованими Комітетом Відвідин, що його очолив улючанин Василь Чарнецький. Отаборились ми на колишньому Крайнику. Наступ¬ного дня приїхали односельчани з Зеленогірщини та інших поселень. Ми ходили рідними закутками, зворушені, повні спогаду, пізнавали один одного й напізнаватися не могли. Я побачив одну ще зміну, незастану за перших відвідин. Частина села по західньому боці, нижче від дороги, колись набита хатами, тепер… росла житом.

Пополудні відбулося Богослужіння, мало відбутися в церкві в Добрій Шляхетській, проте польський господар церкви виїхав кудись на весь день, хоч – і тому що – знав термін нашого приїзду. Тож ми зійшлися пе¬ред капличкою, старою, але відновленою, коло дороги. Отці Юліян Ґбур і Марко Сосницький відправили Богослужіння. То було велике пережиття. По 43 роках небутности ми знову з’явилися на своїй землі. Люди плакали й співали:

Ми тя взиваєм

I руки возносим,

«Спасай нас, спасай» –

Усердно просим.

Увечері запалили вогонь і співали пісень. Наступного дня вранці пішли на Дубник. Там мила несподіванка: викошена трава й бур’ян. Біля церкви поставили ми великого дубового хреста, під ним вмурували мармурову плитку з візерунком улючанина Михайла Вербицького, автора мелодії до гімну Ще не вмерла Україна. Під хрестом наші отці відправили панахиду. Ще одно Богослужіння відбулося на Долові, на місці старої церкви. І там було все викошене, ми могли стати серед старих лип. На місці, де колись стояв престол, поставили малий стілець, накритий вишиваним обрусом, а на ньому поставили перекривленого і зіржавілого хреста, колись найвищу частину зруйнованої церкви. Десятки літ перележав у землі, чекаючи на нас, а ми вернулися та його піднесли. Богослужіння відправило чотирьох православних отців. Зворушлива проповідь одного з них закінчила наше перебування в рідному селі Улючі.

Після 1989 року багато чого в нашому житті в Польщі змінилося на краще, однак одного не хочуть виявити й до одного признаватися: до злочину, званого акцією «Вісла». Не хочуть признатися до реалізації ще передвоєнних плянів спольонізувати нас і взагалі знищити. УПА не була причиною виселення, вона не з’явилася б у нас, якби не польські напади й вбивства. УПА не нападала на поляків дарма, вона боронила свого народу, проте держава не зважала на правду, а старалася якнайбільше пересварити два народи. Це їй вдалося повністю. У 1947 році польська влада не хотіла іншого вирішення української проблеми, як лиш, таким якраз, шляхом «оправданого» насильства, виселення, вбивства якнайбільшої кількости наших вояків-упівців, священиків та інтелігенції. А кінцевим актом розв’язання української проблеми мало бути наше повне зникнення з лиця землі. Можна було б не дивуватися польським комуністам, але як не дивуватися польським демократам? Однак відомо: перші здійснили акцію «Вісла», другі не хочуть признатися до неї. Колись було навпаки: демократи задумали акцію «Вісла», а комуністи її здійснили. Колесо логічно закри-вається.

Спогад Анни Бараник (дівоче прізвище Холявка), народженої 1921 року*

Моє рідне село Улюч – про моє рідне село я забути не можу. Я довго- -довго тужила за своїм рідним селом, село рідне, мова рідна, хто їх забуває, той у грудях не серце, а камінь має. Село було гарне, довге на шість кілометрів, з гарними хатами, двома церквами. Нова була Долів, а старень-ка на Дубнику. Старенька є донині, а нову польські малярі з Кракова малювали, потім її поляки розібрали. Мали ми ще гарну двоповерхову школу, два тартаки, корчму, різника, пекаря, пошту, постерунок, навіть і гарешт у ньому, молочарню, шевців, дорожника на дорозі й аж чотири млини, кооперативу, кравців, може й акушерка була. Раз у місяці в містечку Мриглоді був торг. До міста Сянока було 21 кілометр. Було багато жидів, мали свою біжницю. Були й поляки, мали костел у Борівниці. Мали ми дириґента, котрий провадив хор і представліня. Учив дуже гарно, а звався Роман Солтикевич. Тільки читальні ми не мали. Залю зробили в дворі, там все показували, але як прийшли руські, Солтикевич утік до Америки, бо його б зараз забрали, як не одного вченого забрали, бо вони вченого не любили, а тільки темного.

Ми побралися з моїм мужом у 1 941 році. А за дві неділі – війна, забрала вона в мене мужа й брата Івана. Муж перейшов голод і холод, але вернувся, а брат помер у німецькій неволи. Муж вернувся за Божом волев за п’єть років. Він ся вертає до рідного села, а села немає, лише пару хат стоїть. Текст друкується з елементами говірки. Стояла ще хата мого вуйка Полянського, то ми в нього ще цілий рік були. Інши люди по пивницях, але потім спалили й нас, то були ми під голим небом на своїм городі. На кінці села стояла хата одного поляка, а мені тре родити, і ми його просимо, і він нас приняв. Народилася нам доня. Я іще нездорова, лижу на прічу, а ту прийшло війско до села, зробили зібране у панськім городі: за дві години виселіня. Л юди мліли. Малу дитину на руки, а малу Зосю за руку, муж перини несе, старенькі тато й мама теж несуть свої речи. І так ішли ми через Улюч піхотою, через Грушівку, перейшли через Сян, там були польські села Крем’янна, Темешів. Я уже страшні змучена, сонічко на заході, діти плачуть, дитину тре повити, накормити. Всьо одно пішла до одної польської хати й прошу, що хочу ся огріти. Сказали, що можу прийти. Уже темно, дали мені троха соломи на підлогу. Муж приніс хліба. Ніч переспала-м на соломі. А хлопи запалили вогонь на городі, напекли картофель, а ранком до Сянока поїхали. У Сяноці заладовували до вагонів таких, як худобу ладують. Було по 20 і ЗО осіб у вагоні. У Кракові на стації дали нам зупи помідорової з рижем. Доїхали до Суша. Там нас розладували й розвозили кіньми там, де хто був приділений. Ми до Каміни. Хата лиха, ні вікна, ні дверей, бруд, але добре, що дах є. Постелили соломи, полягали спати. Два дни спимо, відсипляємо два тижни дороги. Трудно, треба встати, бо їсти ся хоче. Поляки нас обсервуют, бо «бандеровце пшисхалі», раніше хату самі знищили, і самі потім призна¬лися. Студню брудом засипали. Пішла я до німця просити кіло картофлі продати. Ні, не продасть, бо ми є злодії. Іду назад, сльозами залилася. Пішла-м до солтиса й говорю. Набрав він мису житньої муки й дав. Подякувала і пішла-м. Но приходит сусід-поляк і говорит до мого мужа: „No, banderowcu, ileś Polaków zamordował?”. А мій муж був здоровий і не боявся. „Ja wojował, a ty і Niemiec szabrował, і ile was zamordował?” Пішов полячиско. За кілька днів приїхав перепрошувати.

Так то всьо минуло. Хату зремонтували, дали нам земли 7 гектарів. Працювали-сьмо й вчили дітей. Виховали трох синів і дві доні, маємо 1 2 онуків та три правнуки. Добре ся чуємо. Так всьо добре ся закінчило, що нас усі полюбили, а той німец завжди приходив до нас на пироги.

Дуже ся тішу, же сьме ся дочекали свого, же можу в церкви поспівати, а нашим Борцям нехай земля буде легка.

Коротка історія Улюча

Микола Шляхтич

Далеко з гір Карпатських випливає срібною лентою і в’ється, як би вуж, ріка Сян. По обох боках тої ріки лежить багато старих українських сіл, міст і містечок. Майже в кожній з тих місцевостей можна зустріти якусь стару українську пам’ятку, а передовсім – церкви. Ці церкви різноманітні за своїм віком і архітектурою. Одні дуже старі, пам’ятають татарські часи, поросли мохом. У більшості дерев’яні і дуже знищені. Можна зустріти церкви муровані з каміння, але найбільше дерев’яних. Треба знати, що майже кожна з цих пам’яток має за собою багато спогадів і цікавих оповідань. З цих пам’яток церква в Улючі є, мабуть, найстаршою і найцікавішою в Березівському повіті.

Улюч – велике село. Саме положення села прекрасне – на правому боці Сяну. Чудовий краєвид, чудове поле урожайне, зване Болоня. З полудня село окружене півколом рікою Сян; від півночі над селом лежать невисокі гори, якби сторожі селян. Перша з сих гір, яка занимає східне положення, називається Дівина. Слід згадати, що на тій горі ще за татарських часів стояла сторожа, яка повідомляла селян на випадок нападу. На західній стороні лежить гора Сторожиська, яка сповняла подібну роль, як Дівина. На схід від гори Сторожиськ лежить третя гора, яка зветься Гірка. На тій горі стояла мурована з каміння церква св. отця Миколи і св. Покрови – мала дві назви. З огляду на те, що церква була дуже стара, то в 1905 році була розібрана, а на її місці побудовано каплицю. Каплиця стояла недовго, бо опісля кількох років була спалена, тобто згоріла. На тому самому місці в 1 925 році побудовано дерев’яну церкву і покрито її бляхою. Була і стара дзвіниця з трьома дзвонами. Дзвони купила Софія Гулячок за гроші, які вона дістала за свого сина, що трагічно погиб в Америці. Четверта і остання гора, яка лежить поміж вищезгаданими, називається Дубник. Ця гора найцікавіша, бо на ній знаходиться найстарша церква в Польщі.

Село Улюч (у старих актах зустрічається також назву Улич і Юлич) дуже стара місцевість. Своїми нотатками (записами в історичних актах) сягає княжих часів. Сама церква походить з XVI століття, була побудована в 1 505 році з грубого дерева модрини і була покрита ґонтами. В 1906 році ґонти знято й покрито бляхою. Дуже гарний іконостас. Довкола церкви ростуть старі й грубі дерева. Стара липа має 9 метрів довкола. Під цією липою вдень відпусту щороку на Вознесеніє Христове мала місце відправа Богослужін¬ня. Недалеко церкви стоїть дзвіниця з 4-ма дзвонами. Коли наступала велика хмара, то зараз спішили хлопи, щоб дзвонами розігнати хмару. Треба сказати, що ця церква не була першою в Улючі. Перша згадка про церкву появилася в 1443 році, а першими священиками були Яцко та Іван. Церква з 1505 року, це стара повасиліянська церква.

При церкві був манастир, що його скасував цісар Йосип II. Відписи, які збереглися в Улючі, свідчать про те, що манастир був місцем захисту для людей під час нападів татарських. Церква була оточена оборонним муром. Біля церкви, за муром на південь, лежить поле під назвою Могилиці. За переказами старих людей, на тому місці загинуло багато улючан у боротьбі з татарами. На захід від церкви, за її муром коло 200 метрів, стоїть каплиця, збудована на пам’ятку про страшну епідемію холери, коли щодня було по кілька трупів.

Є ще переказ, що в давних часах прийшло до Улюча двох монахів. Тоді село було розположене в іншому місці, за тими горами. Там і донині місце називають Сільське. Церкви тоді ще не було й монахи з людьми збирались на молитву на горі Дубнику. Монахи занимались збиранням зілля і лікуван-ням людей і худоби. Люде приходили до них по пораду і поміч, і вони людям помагали. Люде за те давали що хто міг. З тих жертв розпочали монахи будову святині.

Є ще й такий переказ. В нижньому кінці Улюча, недалеко гори Сторо- жиськ, де останньо жив М. Дзядик, татари були забрали дівчину Касю в ясир. Після довгої неволі дівчина на старість повернулась до рідного села і рідної хати померти. Коли прийшла до хати, застала у ній інших людей. Казала їм, що вона є з тої хати, але люде їй сказали, що не знають її. Вона розповіла всім про своє минуле, назвала всі дерев’яки в саді і сказала, який смак мають. Влізла на стрих і з застріхи вийняла коралі, що їх сховала замолоду. Тоді щойно люде їй повірили і прийняли до хати.

Є ще наступний переказ. Коли татари надходили, то люде утікали по лісах, а інші ховались по криївках. Тоді яничари кликали по-українськи: ходи, ходи Каська, Марина, впала ти з печі дитина, татари вже поїхали, бодай ноги поламали! По тих закликах люде виходили з лісів і криївок, а яничари забирали їх в ясир.

Під час одного нападу татар, у горішнім кінці Улюча розпочалося якраз весілля і всі весільні повтікали далеко в ліс і там мали кінчати весілля. Але татари їх догнали і багато вбили, в тому й молоду пару. Молода мала на голові вінок з барвінку, який впав на землю і з нього розрісся барвінок по цілій долині. Це місце й донині називається Весільник.

Перейшов час і татарські напади закінчились, але доля людей взагалі не покращала. Настав кріпацький лад. Люди мусили працювати на панщині, а хто ся опирав, то дістав 25 буків. Старі люде оповідають таку історію з часів панщини. Улюцький парубчак Іван Вовк був римарем у дворі в селі Ніздрець і одного разу помітив, що з’їхалось багато панів з наганячами. Покоївка розповіла Іванові, що пани мають їхати на села і бити кріпаків. Іван Вовк вночі перейшов осторожно через сторожу і повідомив селян сусідніх сіл і поміг їм оминути біди.

Інший випадок торкається військового набору в рекрути. До австрій-ського війська мав іти Михайло Тхір, якого батько був слугою дідича і постарався, щоб замість його сина, дідич вислав сина сусіда, який мав таке саме прізвище. Коли з війни повернулися селяни, то один повів матері того Тхіра, що її синові ворог відтяв голову, а він ще кілька кроків біг і упав. Мати з жалю зомліла, зомліла і мати сина, який обманом залишився дома.

Коли прийшла вістка про знесення панщини, священик сказав людям, щоб по Богослужінні не розходились. До людей біля церкви вийшов священик з папером у руці і сказав, що панщина ся вже скінчила. Віднині не мусите іти відробляти панщину, а коли підете, то пан буде вам платити

щодень. Один з парубків сказав, що вже не піде до пана на роботу, але священик радив, щоб ішли, бо хліб треба рятувати, заки свої поля добре заорете і засієте. Настала велика радість у селі. Тоді улючани, на пам’ятку знесення панщини в 1848 році, поставили муровану каплицю при дорозі недалеко двора, коло господаря Дзіка, яка стоїть донині. Народ склав також пісню, яку співали донедавна. Можна її було почути від старих людей на весіллі. Було, старий став перед музикою і казав собі заграти «паньщинонь- ки»:

Встаньте, наші діти, вколо.

Заспіваймо всі весоло.

Тепер вже нам пісня мила.

Панщина ся вже скінчила.

Ой ти сива зозуленько Закувай нам так миленько,

Як ти в той час закувала,

Коли паньщина уставала.

Ой не буду я кувала.

Бо вже нема того пана,

всі тії пішли в кут,

Що носили на нас прут.

В долішнім Улючі є досить велика пивниця. Степан Тхір, який мав понад 80 років, оповідав, що він чув іще від старших людей таке. На тому місці, де є пивниця, стояла корчма, а той шинкар мав зв’язок зі збуями, котрі нападали на двори і з панами ся розправляли. Здобич приносили до тої пивниці і самі там укривалися. Збуї не ходили поблизько Улюча, щоб їх не викрито.

Варто також згадати, що з Улюча походить знаменитий композитор

Михайло Вербицький, який уложив мелодію під Шевченковий Заповіт. Улючани горді, що Вербицького мелодію знає ціла Україна.

Треба теж згадати про сусіднє село Добру, яке основане 1402 року вихідцями з Улюча. А було так: польський король Владислав Ягайло за якісь заслуги надав трьом братам із Улюча Іванові, Дмитрові та Ваньові поле зване Добра. За надане їм поле мали вони наказане спішити в три коні на кожну війну чи потребу короля. Так від трьох улючан нині дуже розбудоване село Добра і широко знане.

Минулися ріжні часи і війни, і панщина. Народ трохи ся оспокоїв, почали люде забувати про гайдуків. Але старі люде не раз говорили і головами порушували, от як Іван Коцан, Микола Куцила і Іван Ґуличок та священик Орест Солтикевич, которий в Улючі обходив 50-й ювілей священства. Священик казав, що в актах парафіяльних було по кілька літ перерви, ніхто нічого не писав, які були причини цього, то не знав.

Іще згадуючи панщину, оповідали старі люде, що в Улючі бувало і так. Як хто ся женив, то перед шлюбом молодиця мусила іти до двору з так званим папером гастамунія і дідич мав підписати, бо інакше священик не дав

шлюбу. Але молодиці по тоту гастамунію не йшли задоволені, тільки з пла-чем, бо знали, що їх чекат. А з двору додому не могли зайти і декотра хворіла потім. Так було зі Степаном Демчуком, який 12 років служив у війську на Угорщині і мав навіть якісь медалі за війну, і хотів женитися. Пішли до священика в справі шлюбу, а той скіровав молодицю по тоту гастамунію. Але вояк сказав своїй молодиці: я тебе беру за жену і сам ти підпишу, і не пустив її до дідича. Але священик не дав шлюбу і жили вони без шлюбу. Обурений дідич подавав тоту справу до біскупа в Перемишлі, але не виграв.

Минулося знущання і здавалося, що людям легше, але не довго, бо наближався 1914 рік. Тепер я бачив все на власні очі. Австрійці забрали хлопів на війну; в церквах дзвонили на тривогу, в селі плач. Забирали коней, зерно і худобу. Наступив великий смуток. А пізніше почали арештовувати тих, що ходили до читальні Качковського. З Улюча забрано 18 хлопів, священика забрали до Талергофу. Називали їх москвофілями. Повер¬нулось тільки п’ять людей, а ті загинули. Оден з тих, що повернули з лягру, Степан Москаль, на весіллі на просьбу гостей, заспівав пісню. Додаймо, що в Улючі був такий звичай, що всі, хто був гостем весілля, мусив на кінець заспівати. Заспівав і Степан:

Побила, побила

Старенького біда.

В Відню не вечеряв,

В Ґрацу не обідав..,

а далі розплакався.

Пізніше забрали з двох церков дзвони – з одної чотири, а з другої три. Люде дзвони знов потім купили. Коли австрійське військо утікало, то поліцаї казали хлопам брати коси і вили та йти в гори і пильнувати, щоб до села москалів не впускати. І так тяглося до 1 91 8 року. Одного разу батько прийшов і сказав, що вже по війні, Австрія ся розпала. Одного осіннього ранку я побачив якихсь зброєних людей і запитався тата що то за одні. Тато мі відповів, що то українські вояки і що віднині є Україна. Вояки ті, то були улючани, оборона села. На громадськім домі був український прапор. Видів я, що люде були задоволені й казали:

Ярма і пута ми вже пірвали

I зруйнували царський трон.

З-під ярем і тюрем, де був гніт, ідем

На вільний світ.

Але недовго було тої потіхи. Зауважив я, що прийшов батько з села й сказав, що до села прийшли лєґіони польські, і що коло двора війна. Українці з польськими лєґіонами ся б’ють. В той час в обороні Улюча впало двох українців: Микола Харидчак з Улюча і Йосип ГОрський з Доброї. Знов арештували кілька хлопів, але недовго їх тримали й випустили.

По воєнних переломах народ призвичаївся до Польської Держави і почав нове життя. Село дуже ся змінило, люде вже не будували курних хат і критих соломою. Багато людей з Улюча виїхало до Франції на роботи і звідтам посилали гроші на будову хат.

З Улюцьких лісів випливає невеличка річка, що віддавна запряжена до

праці порушувати чотири млини і два тартаки. Була то велика вигода селянам. Річка та впадає до Сяну. В селі була кооператива «Єдність», кружок Сіль¬ського Господаря і читальня «Просві¬та». Кооператива мала дві філії. Був в селі мішаний хор і аматорський гурток. Ми їздили з виступами до Сянока. До села приходило багато ріжних газет «Громадський голос», «Нове село», «Народня справа», «Наш Лемко». Була семиклясна школа, в якій навчалось української і польської мови. Село на-лічувало коло 360 номерів, село було українське – але жило в селі кілька ро-дин польських і жидівських. Жили всі мирно, в згоді. Село тяглося на п’ять кілометрів і кожна частина села мала свою назву – Кут, Левков’ята, Крайники, Понивка й Борівниця. Було дві-трисільські пасіки і чертіж. З Улюча щеза австрійських часів вийшли священики Дороцький Михайло і Йосип, сини коваля та Добрянський Микола. третього мая 1939 року в Улючі зроб-лено велику параду. В новій церкві було римо-католицьке Богослужіння, на хорі грала військова оркестра, були пред-ставники з повіту. По набоженстві всі пішли до двору і там промовляв полков-ник: говорив, що не боїмося ворога. З того можна було відгадувати, що ся заносить на щось недобре. При кінці серпня зачали покликувати хлопів до війська, і знов плач. Хлопів, які були покликані, фірманками відвозили до Сянока. їхали – одні плакали, другі співали, пам’ятаю: „Wojenko, wojenko, cóżeś ty za pani, że na ciebie idą chłopcy malowani”. А пізніше покликали коні і вози, за здане до війська дали поквіто- вання на гроші і виплатили гроші, але за ті гроші не було що купити. А в селі шум і плач без перерви. З заходу вже чути було стріли, в голові не була робота, народ думав що то далі буде. На доро-гах фірманка за фірманкою – утікали дідичі, ксьондзи, багачі. Я бачив, як од-

ного вечора поліція виносила папери й палила, а пізніше заладовалася на фірманки, перед тим поперетинала телефонні дроти і поїхала в сторону Сянока. Незадовго прийшли непрошені гості – німці. Зараз можна було пізнати їх, як почали знущатися над жидами. В долішнім кінці села зігнали жидів, одного застрілили, а іншим казали тримати руки до гори й били їх кольбами. То ся людям не подобало, бо що видиш над кимсь, то може бути і з тобою.

По кількох днях був ще бій польського війська, яке було в лісі, з німцями. Поляки наскочили з лісу на німців. Багато було вбитих по обох сторонах і багато польських вояків забрано до неволі.

Але недовго панували, бо внет прийшли радянські війська і казали, що Сян буде кордоном. По кількох днях скликали людей на збори, вибрано комітет сільради. Політрук Круков, пригадую його слова, говорив білорусь-ким харкавим голосом.

По воєнній розрусі в 1946 році, в середу, перед Вознесенієм, ціле наше село пішло з димом. Уціліло тільки три доми. Хто лишився живий, то порозходились люде по різних селах. Так власті війська польського казали. Дехто виїхав на Україну. В селі залишився сирота Михайло {^улячок, син Сєнька і Юлії з долішнього Улюча. Коли в 1 947 році виселили українців на захід Польщі, дехто з-за Сяну повернувся до Улюча до хат, які залишились пусті без господарів. Вернувся і сирота Михайло з родиною Шуби. Згодом на полях улюцьких по вивезених українцях заложено пеґеер, де знайшов працю сирота аж до 1957 року. Але в тому році його звільнили з праці в пеґеері й дали таку довідку, що ніде не міг дістати праці. Обійшов багато пеґеерів надармо, прийшов знов до Улюча, але праці йому не дали. Тоді він пішов на Сян і утопився. Сумно воно виглядає, тільки один українець лишився в Улючі, і той не мав там місця, з нього насміхались і били.

Так воно буває – одні свідомо топляться у воді, а другі між людьми.

Dodaj komentarz

Twój adres email nie będzie publikowany.

Możesz użyć tych znaczników i atrybutów HTMLa: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Time limit is exhausted. Please reload CAPTCHA.