«

»

Cze
27

Улюч об’єднує пам’ять

Ул юч об’єднує пам’ять

Цьогорічний празник Воскресіння Христового в Улючі і 200-ліття від дня народження автора музики українського гімну Михайла Вербицького продемонстрували справжнє торжество українства у Польщі.

«Це рідна, свята земля»

…Йшла відправа, єдине богослужіння протягом року у 500-літній церкві Воскресіння Христового в польському, а колись українському селі Улючі над Сяном. Ми спізнилися, бо наша група з України (а це-товариство з Миколаєва на Львівщині «Устріки») поїхала спочатку не тією дорогою. Церква, до якої ми піднімалися по крутій залісненій горі, а також старенький цвинтар з блискучим вічнозеленим барвінком і невисокими хрестами на старих могилах дуже нас вразили. «Так багато барвінку я ще ніколи не бачив»,-чую від колеги, який на гору піднімається поруч зі мною. Всього за триста метрів від траси просто перевтілюємося в часі, годинник ніби перекрутився на кілька століть назад.

Стою, слухаю чудесний спів і вже вкотре у своїй журналістській практиці розмовляю сама з собою: записувати чи не записувати інтерв’ю під час Служби Божої? Так не хочеться витягувати диктофон, відволікати себе і людей, чим, зізнаюсь, не раз грішила, бо іншого шансу поговорити іноді не було. Так і тут, через кілька годин ми поїдемо… «Ні, не буду нічого записувати!-кажу собі рішуче.-Зосереджусь на молитві, огляну це чудо дерев’яної архітектури наших пращурів, яке щойно вперше явилося переді мною».

Поруч бігають маленькі діти. Ось хлопчик, віком три-чотири рочки, послизнувся, впав, вимазав землею руки і, плачучи, підходить до тата, що стоїть недалеко від мене. А моє вухо мимохіть уловлює слова: «То нічого. То свята, рідна земля»…

І тут мій диктофон не витримав, здається, увімкнувся сам і не вимикався вже до кінця літургії (хай простить мене Господь), а й потім, під час святкової > гостини та концерту працював так довго, що перед від’їздом мене чекав увесь автобус. Фраза цього молодого чоловіка, батька замурзаного хлопчика, по-вернула мене до дійсності. Знайомимося: Павло Грицина з Ряшева. «Я не маю родини в Улючі, а приїхав сюди, щоб побути з друзями, батьки яких походять звідси, відсвяткувати ювілей Михайла Вербицького, відвідати церкву, помолитися за душі їхніх родичів,-каже Павло.-Хочу, щоб мої діти були тут разом з іншими українськими дітьми, які приїжджають з різних куточків Польщі».

Батьки Павла теж були виселені в рамках Акції «Вісла» на північ Польщі. «Моє коріння по маминій лінії-з Вислока-Горішнього недалеко від Сянока, а по батьковій-з-під Рави- Руської. Ми повернулися до цих місць на південь, але вже не до самого села, а до Ряшева… Як нам сюди не приїжджати? Адже люди долають і по сімсот кілометрів, а нам всього шістдесят п’ять».

Павло каже, що вдома з дітьми розмовляють українською мовою, а в садочку вони спілкуються польською, ще й англійську вивчають. І в садочку їм діти навіть трішки заздрять, бо вони знають ще одну мову. Я довідалася від цього молодого чоловіка і про українську парафію в Ряшеві, і про тамтешніх студентів, і про те, що українська громада планує запровадити організоване навчання рідної мови для дітей: «щоб зберегти своє українство, щоб воно розвивалося, бути гордим з того, щоб свідчити у Польщі, що ми є тут і маємо можливості вчитися і розвиватись».

«Я трохи мало знаю про це місце»

«Я приїхала з Варшави,-каже ще одна моя співрозмовниця Наталія Яворницька,-а народжена в Зеленій Горі. Улюч-це пам’ять про моїх дідусів, це наша мала батьківщина. Своєю присутністю тут хочемо нагадати про спадщину цього села, в якому перед виселенням мешкало понад дві тисячі людей. Це було дуже свідоме село, тут активно діяла „Просвіта”… Моя бабця Емілія Кулик співала в хорі. Коли її виселяли, вона нічого не встигла забрати, і найбільше потім шкодувала за своїми вишитими сорочками, які згоріли разом з хатою. Втратила те, що їй найближче було до серця… Тепер ми щороку приїжджаємо сюди. На жаль, тут тільки могили і церква, яка діє як музей, і лише раз на рік у ній відправляється богослужіння. Сюди приїжджають нащадки тих улючан, які були виселені в Україну і на північ Польщі, а також тих, хто ще раніше емігрував в Америку.

Коли я позаторік була у США, в Колумбійському університеті зустріла чоловіка, який знає улючан з Нью-Джерсі-нащадків тих, що емігрували туди на початку XX століття в пошуках хліба. Вони побудували там церкви-православну і греко-католицьку, їхні онуки вже не знають української мови, але приходять до тих церков на Службу Божу, і в їхній пам’яті Улюч – це Україна, бо так їм предки передали. Там є люди, які зберігають пам’ять про Улюч, хтось з них навіть пише монографію про село».

Брат Наталії Яворницької Іриней, з яким я теж познайомилася під час цього короткого перебування в Улючі, вразив мене і своєю розповіддю, і ще більше своїми діями. Він весь час щось знімав на камеру, фотографував.

«Мене вперше привезли на празник до Улюча десь двадцять п’ять років тому, коли я був ще дитиною. Сказали, що це земля моїх дідусів, бо ми-улючани і по батьковій, і по материній лінії. Ну, мене тоді це не перейняло, а коли я вже закінчив навчання і в мене появилися перші гроші, я в Улючі купив землю, згодом побудував там хату.

Тепер ми приїжджаємо сюди відпочивати. Коли вже закінчився цей проект „хата”, я сказав собі: щось замало знаю про це місце. Старші люди розповідали, що тут було понад 350 домів, понад дві з половиною тисячі людей. Де вони? І почав шукати в архівах в Україні, у Польщі, став збирати знімки своїх родичів, а потім подумав: а чому б не збирати знімки й інформацію про інших? Може, це зацікавить моє покоління?»

І ці матеріали тепер можна побачити на сайті www.ulucz.pl, який запустив Іриней. Він залучає до цієї пошукової праці своїх ровесників

-онуків і правнуків тих виселених улючан. Каже, що дехто вже взагалі не знає української мови. «Але я наголошую, що важлива пам’ять, незалежно від того, якою мовою ти розмовляєш: польською, українською чи англійською,-продовжує розповідь Іриней.

-Онуки сканують ті родинні фото, бо дідусі вже цього робити не можуть, і присилають. Починають цікавитися своїм корінням, бо декотрим батьки про це або не розказували, або це все залишалося у стінах рідної хати. Тихенько шептали: „Не признавайся, що ти українець, бо буде тобі важко, бо не дістанеш праці”».

І цього року до Улюча вперше приїхали такі люди-нащадки улючан, які вже не знають української мови. Вони були вражені побаченим, на очах багатьох бриніли сльози.

…Пані Рената приїхала сюди вперше. «Я народилася в Яблуниці, мешкала на Мазурах, заміж вийшла до Перемишля,-розповідає польською.-Тепер живу за три кілометри від Медики, українську мову розумію, але говорити не вмію». Жінка до глибини душі схвильована, бачу, що їй і польською говорити важко. А її приятелька пані Дану- та Харко з роду Добрянських, як себе представила,-улючанка, пам’ятає ті страшні події. «Раніше спалили село, а через рік вивезли всіх, – згадує жінка.-Моя цьоця мала хату на краю села, то її не спалили, і вся наша родина-майже двадцять осіб-подалися туди. Ми там жили всю зиму-десь до кінця квітня, а потім нас виселили на північ Польщі».

Родовід

«Ціле життя моя мама плакала не за хатою, не за моргами, а поля в неї було багато в Улючі, а за вишивками, які згоріли в хаті,-каже пані Стефанія Яворницька, мати Наталії та Іринея, з якими мені вже вдалося порозмовляти.-Ми не маємо вдома вишиваних родинних реліквій, але зберігаємо як реліквії інші вишиванки-з Великої України, з Полтавщини. їх передала мені жінка- полтавчанка в далекій Австралії. Доля її закинула туди. Коли ми з нею ближче познайомилися, поспілкувалися, вона вирішила передати мені на збереження свій найбільший скарб-вишивані сорочки. Тільки низ відрізала,-щоб покласти собі в домовину…

Нині люди з Улюча беруть з собою землю,-щоб мати її біля себе. Колись то було найбагатше село в усій окрузі, найбільш свідоме. Багато молодих хлопців боролися в лавах УПА… Цікаво, що зараз ті молоді покоління, які, здавалось би, ополячені, що їм це нецікаво, шукають свої українські корені».

Źródło: NASZE SŁOWO nr 24- 14-06-2015

1 komentarz

  1. Lois pisze:

    Once you learn you will struggle to study a give record soon after a period, subsequently it’s vital that you consider notes about major palms.

Dodaj komentarz

Twój adres email nie będzie publikowany.

Możesz użyć tych znaczników i atrybutów HTMLa: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Time limit is exhausted. Please reload CAPTCHA.