«

»

Lip
12

Відлітають у Небеса наші останні партизани…

На 92 році життя 12 вересня 2014 р. відійшов у вічність Василь Тхір – захисник українського народу в рядах УПА, спочатку член Товариства «Просвіта», а після повернення на волю – також УСКТ та ОУП. До останніх днів життя залишався вірним українській Церкві і нашій громаді, вчив своїх дітей та онуків зберігати українську культуру і мову. Тужив за рідним селом Улючем, в якому народився 11 вересня 1922 р. і яке довелося йому покинути внаслідок бурхливих повоєнних подій. Але завжди туди линули Його думки.

Дитинство на рідному Закерзонні

fot-1-211x300

Василь Тхір (зліва) зі своїм однодумцем та приятелем Дмитром Ганасом. Фото Мирослава Миця

Світанок 1930-го. Зі сну прокинувся черговий сонячний день в Улючі, який заохочує працьовитих жителів села до виконування своїх щоденних обов’язків. Зранку перед уроками малий Василько, як завжди, грався біля школи зі своїми друзями. У майбутньому з цими самими товаришами він стане в рядах Української повстанської армії, щоб власним тілом, готовий на смерть, захищати своїх односельчан. Але поки що життя ще пливе безтурботно для цього юнака. Сьогодні він вирішив трішечки похизуватися перед друзями. Використовуючи свій надзвичайний сприт, швиденько заліз на дерево. З вершини заблискотіли життєрадісні очі та засяяла чарівна усмішка, яка ніколи не зникала з його обличчя.
На жаль, галузка виявилася надто слабенькою і не втримала хлопця. Не знати, з чиєю допомогою, падаючи, він безболісно зачепився штанами за пліт, який оточував школу. Побачив це вчитель і швидко прибіг, щоб стягнути переляканого хлопця з паркана: «Васильку!, – каже, – ти будеш мати щастя в житті».
І таким було життя Василька. Минали його безтурботні дитячі роки в мальовничому селі Улючі, там, де сині гори, полонини, де шелестять смарагдові ліси, де в долині в’ється сріблястий Сян, що ліниво, без поспіху, переточує свої води закерзонськими краями.
Василько кожного дня охоче біг до школи, вивчав патріотичні вірші, співав українські пісні, після уроків допомагав батькам у господарстві, а в неділю молився у старовинній церкві Вознесіння Господнього, яка височіла на горі, званій Дубником. Споконвіку жили тут предки родини Тхорів, тут народжувалися і тут на рідній землі відходили у вічність. Ще тоді малий Василько навіть не уявляв собі, що в майбутньому в його вірші з’являться слова, просякнуті глибоким жалем: «Мої кості вже не вернуть сюди спочивати/Вже прийдеться в чужім краю мені умирати».
Доля зготує йому тернистий шлях, але він зуміє його подолати, ніколи не втрачаючи надії. І як на цьому рушникові – червоними і чорними нитками буде вишите життя його, де червоний колір – то любов, а чорний – то журба. Але чорний буде завжди підпорядкований червоному, котрий буде переважати на життєвих стежках, бо перемагатиме любов – до Бога, людей, Батьківщини, до рідного села Улюча.

Визвольні змагання

Коли настають горезвісні сорокові роки і скрізь чути крик поневоленої душі народу, Василь знову у супроводі червоно-чорних кольорів, уже як «Підкова», вірний сотні «Громенка», активно включається в захист українського мирного населення. З перспективи часу він буде часто повертатися у своїх думках до тих подій: «У горах ми знали кожне дерево і кожен камінь. Наші криївки були дуже розвинуті. Ми не раз бачили жовнірів, як маширують, ми дивилися на них зблизька, так що рукою можна торкнути. Але ми їх ніколи не атакували. Коли вони наступали на наші села, тоді ми захищали свій народ».
Комуністична влада задумала по-іншому вирішити «українську проблему», готуючи прокляту операцію, яка запишеться на сторінках історії під криптонімом «Вісла».
Після депортації мирного населення сотня «Громенка» воює ще до кінця червня 1947 р. У них є великі запаси харчів у кожному лісі, у кожній криївці. Цього би вистачило ще на рік, але тяжкі умови протистояння, коли ворог наступав із трьох сторін, примусили сотенного до видання партизанам наказу відступати до західних держав.
Пізніше, вже на чужині, він напише спогади віршем: «Чотири роки воювали. Дальше бракло сили/Стару Матір-Україну бідну залишили/Відлетіли журавлята в далекі країни/Залишили за собою могили, руїни».
«Підкова» разом із трьома іншими стрільцями подається на територію Чехословаччини. Комуністична пропаґанда розповсюджує, що бандерівці – це «спотворені людожери». Визначають навіть нагороду: за спійманого живого партизана – 25.000 корон, за мертвого – 10.000 корон.
Долаючи десятки кілометрів дикими стежками Карпат, хоробрі партизани з жалем споглядають останній раз на рідні краї дитячих років. Вони думають про товаришів, які поклали своє життя за народ, про зруйновані села, спалені церкви, про могили предків, які там залишилися.
По дорозі, вже на краю лісу, вони зустрічають чоловіка з дружиною та дочкою. Коли він побачив хлопців, згадав, як сам колись воював за українську державність. Виявляється – це українець, колишній борець Галицької армії, який живе тепер у Чехословаччині. Сумно поглянув на наших виснажених до краю партизанів, котрим від маршу попухли ноги, та й гірко над ними заплакав. «Хлопці! Втікайте до Австрії під американську зону впливів! Я вам принесу мапу. Є в мене також компас. Нехай вас веде!». «Дякуємо, добрий чоловіче!» – зі сльозами на очах, слабеньким голосом промовив «Підкова».
Чоловік приніс компас і карту, а жінка ще забігла додому по хліб та молоко для героїв, щоб хоч трохи їм допомогти. Партизани довго не зупинялися, вони ж знали, що це небезпечно. Треба було далі долати тернисті стежини цього карпатського лісу.
Довкола вже все втихає, багряне сонце розмивається над горами. Чи для наших мужніх партизанів воно вже заходить назавжди?
Однак воля не для них. Ще не тепер. Надійшов час темряви. Незабаром їх впіймають та передадуть до Народної Польші. «Підкова» попадає в ярмо. Кати сковують руки його та за дротами концтабору в Явожні піддають потворним тортурам. Потім буде багатолітнє пекло в Монтелюпіх у Кракові, Штумі, Ґоленеві та інших тюрмах комуністичного режиму. Однак ніхто не зможе скувати душі, і це найбільша його перевага над ворогом, бо вогонь свободи завжди горітиме в партизанському серці.

Відродження на чужині

Ось і 1956 рік – рік, сповнений надії, рік вислуханих молитов «Підкови», який опиняється на півночі Польщі, в Ґурові-Ілавецькому, де живе багато переселенців тієї проклятої Акції «Вісла».
В Ґурові-Ілавецькому Василь знайомиться зі своєю майбутньою дружиною – Стефанією Метик із села Жогатиня біля Перемишля. Вінчаються у червні 1957 р. у Хшанові. Вони – однодумці. Їх поєднує спільна трагічна історія – історія переслідувань, тортур і багатолітнього поневолення, яку можна було відчитати на їхньому тілі. Разом вони проживуть довгі, гарні роки і виховають свідомих синів та онуків. Разом з колишньою зв’язковою Стефанією залишаться останніми представниками УПА в Ґурові-Ілавецькому і будуть відзначені, як в’язні Явожна, медаллю Об’єднання українців у Польщі до 65 річниці горезвісної Акції «Вісла» у грудні 2012 р. на врочистості у Бартошицях.
Вісімдесяті роки – у повітрі вже відчувається заповідь великих змін. Тоді з’являються сповнені надією рядки В. Тхора: «Вже надходить час свободи, Боже милий, єдність дай/Дай нам сили і відваги боронити рідний край/Ми все горе пережили, дочекаєм кращих днів/Ще поїдем в Україну, помолитися у Київ».
Він уже зумів подолати всі лабіринти життя і віднайти дорогу до сповнення своїх мрій, які одночасно висловлюють прагнення українського народу. Він – один з перших членів УСКТ в Ґурові-Ілавецькому, думає про створення умов для навчання української мови, а також активно включається у творення парафіяльного життя УГКЦ, що стає новою метою його життя.
Цим людям відібрали все. В одну мить були зруйновані святі цінності, на яких опиралася їхня тотожність. Це і рідний дім – затишок родинного тепла, і рідна земля-годувальниця, і Церква, і культурно-освітні структури, які давали можливості плекати релігійні та національні традиції. Отож, як тільки з’являється надія на відродження, українські активісти в Польщі поспішають відновлювати скарбницю свого народу. Цей процес – це немовби зображення сюжету з роману Олеся Гончара «Собор», що покинутий та забутий дочекався піднесення з руїни.
Українська громада в Ґурові на чолі з тодішнім відданим українській справі парохом о. Юліяном Гбуром відновлює зруйнований будинок місцевої євангелічної святині, що стає символом релігійного та національного відродження українського народу. Вармінське містечко виростає на квітучий осередок українства у Польщі. Тоді йому пригадуються слова вчителя: «Васильку! Ти будеш мати щастя в житті».

Остання дорога

«Все так скоро проминуло, якби вдарив батогом/І не раз мені так сниться, що я вдома під вікном/ Бачу село, бачу людей, як до церкви всі ідуть/Чую голос, як співають. Боже милий, і про нас ти не забудь» – зі сльозами на очах пригадую собі дідові вірші про Улюч, за яким він до кінця життя дуже тужив і постійно мріяв про те, щоб ще раз його відвідати.
Родина, приятелі, сусіди, улючани, українські активісти та ліцейська молодь з блакитно-жовтим прапором у козацькій формі – так багато людей супроводжувало діда в цю останню путь на землі, і так багато теплих слів прозвучало під час похорону. Ця добра і надзвичайно скромна людина залишила тривалий слід у моєму житті, а також й у свідомості нашої громади.
Про складний шлях до свободи, про страждання в тюрмах, про відбудову нашого храму та служіння нашій релігійній спільноті говорив парох митрат о. Іван Лайкіш.
Про допомогу учням, які приїжджали навіть з другого кінця Польщі до Ґурова, щоб тут навчатися української мови, згадав о. Станіслав Тарапацький. Він пригадував, як подружжя Тхорів не раз приймало молодих людей під свій дах, допомагало віднайтися в новій дійсності. Свої глибокі співчуття висловили також представник українських байкерів о. Павло Старух та депутат Сейму РП Мирон Сич.
«В Україні зараз воєнний час і тому цей похорон Василя, стрільця «Підкови», набирає для нас особливого значення і стає важливим символом», – підкреслив у своїй промові на цвинтарі М. Сич. Після цих слів прозвучала остання, прощальна пісня «Чуєш. брате мій» і немов як один із журавлів відлетів наш «Підкова» до своєї Небесної Cотні «Громенка». Але він буде повертатися до нас на крилах пісень, у кожних рядках про патріотів українського народу. Біографія людини вірної благородним ідеям – це, безсумнівно, вагомий внесок в історію нашого народу, який доля розкинула по усьому світі.
Вічна Йому пам’ять!
Слава Україні!

Źródło: www.nasze-slowo.pl

Dodaj komentarz

Twój adres email nie będzie publikowany.

Możesz użyć tych znaczników i atrybutów HTMLa: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Time limit is exhausted. Please reload CAPTCHA.