«

»

Cze
10

Улюч: п’ятсотлітній український храм над Сяном…

У колись українському, а нині польському селі Улюч Підкарпатського воєводства відбулося святкування 200-ліття від дня народження отця Михайла Вербицького, автора мелодії нашого державного гімну, і 26-ий з’їзд улючан, які були насильно виселені з рідних теренів під час акції «Вісла».

ArticleImages_60126_01

Тут витає дух просвітителів

Донедавна вважалося, що композитор, греко-католицький священик Михайло Вербицький народився у селі Улюч над Сяном, адже тут був парохом його батько, отець Михайло-Андрій Вербицький. У 1990 році, коли улючани лише починали гуртуватись і провели свій перший з’їзд, біля церкви Вознесіння на Дубнику встановили хрест і пам’ятний знак з відповідним написом. Тепер уже достеменно відомо, що священик Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірнику Руському недалеко від Перемишля, про що свідчить знайдений документ (метрикальна книга), яка зберігається у Львівському центральному історичному архіві (оригінал ЦДІА України (Львів, фонд 201, оп.4а, спр.6064б арк.30), а в селі Улюч пройшло його дитинство.

Це село над Сяном, яке було колись українським і пережило страшну трагедію насильного виселення. Село було ущент спалене, частину мешканців було переселено на територію сучасної України, ще частину – на північ Польші. У селі залишився лише один будинок з тих часів і 500-літня дерев’яна церква Вознесіння Господнього на горі Дубник, а всього в Улючі, де до цієї трагедії проживало понад дві тисячі мешканців і було 350 дворів, тепер є кілька хат. Зате збереглась церква, яку будували у 1510-1517 роках, і вона вважається найстарішою дерев’яною церквою на території Польщі. До неї тепер пролягають туристичні маршрути, церква є під охороною ЮНЕСКО і діє як музей. Лише раз у році – на празник Вознесіння Господнього — тут відбувається богослужіння. Й цього разу на свій храмовий празник приїхали улючани і нащадки вивезених і вбитих односельчан з різних куточків Польщі, з України, з далекої Америки – щоб вклонитися могилам на старому цвинтарі і вшанувати пам’ять великого композитора і душпастиря, мелодія якого нині формує українську націю і знову кличе на захист України.

Нам розповідали, що ще у 1938 році молодь села Улюч вирішила поставити пам’ятник отцеві Михайлові Вербицькому, вже навіть підготували площу для нього, але втіленню цього задуму перешкодила війна… Так виглядає, що й Львові поставити пам’ятник Михайлові Вербицькому у рік його двохсотліття теж завадила війна. На жаль, історія повторюється.

На горі Дубник витає дух попередніх віків. Там щось зупинилося в часі, бо коли піднімаєшся на цю гору, то таке враження, що годинник перекрутився на кілька століть назад. Столітні дуплисті дерева, поруч — старий цвинтар із невисокими хрестами на могилах, вкритих густим барвінком, і крита ґонтом стара дерев’яна церква. Через два роки – у 2017-ому — будемо відзначати її п’ятсотлітній ювілей.

Ціково, що село Улюч дало Україні ще одну видатну особистість – отця Івана Могильницького, видатного церковного діяча першої половини ХІХ століття, першого ректора Дяко-вчительского інституту в Перемишлі, автора першого на західноукраїнських землях “Букваря славено-руського язика”, “Катехізису малого” та першої в Галичині граматики української мови – підручника “Граматика язика словено – руського”. Ці обидва священники були справді видатними постатями, просвітителями українського народу Галичини.

ArticleImages_60126_02

Улюч об’єднує пам’ять

Іде відправа, перед церквою бігають діти, й один маленький хлопчик послизнувся, впав і вимазав землею руки. Підходить до тата і плаче, а молодий чоловік, батько цього хлопчика каже: «То нічого, то свята, рідна земля». Це спонукало мене увімкнути під час Служби Божої диктофон (хай простить мене Господь), хоч обіцяла собі вже не раз не записувати інтерв’ю під час богослужіння, але ж через кілька годин ми поїдемо. Іншої нагоди поспілкуватися не буде…

Знайомимось: Павло Грицина із Ряшева. «Я не маю родини в Улючі, а приїхав сюди щоб побути з друзями, батьки яких походять звідси, відсвяткувати ювілей Михайла Вербицького, відвідати церкву, помолитися за душі їхніх родичів, — каже Павло. — Хочу щоб мої діти були тут разом з іншими українськими дітьми, які приїжджають з різних куточків Польщі».

Павло каже, що вдома з дітьми розмовляють українською мовою, а в садочку вони користуються польською, ще й англійську вивчають. І в садочку їм діти навіть трішки заздрять, бо вони знають ще одну мову. Я довідалася від цього молодого чоловіка і про українську парафію у Ряшеві, і про тамтешніх студентів, і про те, що зараз українська громада планує запровадити організоване навчання рідної мови для дітей – «щоб зберегти своє українство, щоб воно розвивалося, бути гордим з того, щоб свідчити у Польщі, що ми є тут і маємо можливості вчитися і розвиватися».

ArticleImages_60126_05

«Я приїхала з Варшави, – каже ще одна моя співрозмовниця Наталія Яворницька, — а народжена на півночі Польщі, в Зеленій Гурі, як і мої батьки. Улюч – це пам’ять про моїх дідусів, це наша мала батьківщина. Своєю присутністю тут хочемо нагадати про спадщину цього села, в якому перед відселенням мешкало понад дві тисячі людей. Це було дуже свідоме село, тут активно діяла «Просвіта»… Моя бабця Емілія Кулик співала в хорі. Коли її виселяли, вона нічого не встигла забрати, і найбільше за все життя шкодувала за своїми вишитими сорочками, які згоріли разом з хатою. Втратила те, що їй найближче було до серця… Тепер ми щороку приїжджаємо сюди. На жаль, тут тільки могили і церква».

«Мене вперше привезли на празник до Улюча десь двадцять п’ять років тому, коли я був ще дитиною. Сказали, що це земля моїх дідусів, бо ми — улючани і по батьковій, і по материній лінії, — розповідає Іриней Яворницький, брат Наталії. — Ну, мене тоді це не перейняло, а коли я вже закінчив студії і в мене появилися перші гроші, то купив в Улючі землю, згодом побудував там хату. Тепер ми приїжджаємо сюди відпочивати. Коли вже закінчився цей проект «хата», то сказав собі: «Щось я замало знаю про це місце. Старші люди розповідали, що тут мешкало понад дві з половиною тисячі людей. Де вони? І почав щось шукати в архівах в Україні, в Польщі, став збирати знімки своїх родичів, а потім подумав: а чому б не збирати знімки й інформацію про інших? Може, це зацікавить моє покоління?»

Й ці матеріали тепер можна побачити на сайті www.ulucz.pl, який запустив Іриней. Він залучає до цієї пошукової роботи своїх ровесників – онуків і правнуків тих виселених улючан. Каже, що дехто вже взагалі не знає української мови. «Але я наголошую, що важлива пам’ять, незалежно від того, якою мовою ти розмовляєш: польською, українською чи англійською, — продовжує розповідь Іриней. — І сканують онуки ті родинні фото, бо дідусі вже цього робити не можуть, і присилають, і починають цікавитися своїм корінням, бо декотрим батьки про це або не розказували, або це все залишалося у стінах рідної хати. Тихенько шептали: “Не признавайся, що ти українець, бо буде тобі важко, бо не дістанеш праці…”».

І цього року до Улюча вперше приїхали такі люди — нащадки улючан, які вже не знають української мови. Вони були вражені побаченим, на очах багатьох бриніли сльози.

ArticleImages_60126_04

Зелений барвінок і ліс на рідній землі

Ті коротенькі розповіді людей, які вдалося записати, вражають. Пані Данута Харко з роду Добрянських, як себе представила, пам’ятає ті страшні події. «Раніше спалили село, а за рік вивезли усіх, — згадує жінка. — Моя цьоця мала хату на краю села, то її не спалили, й вся наша родина – майже двадцять осіб — подалися туди. Ми там жили всю зиму – десь до кінця квітня, а потім нас виселили на північ Польщі».

«Мою маму у цій церкві хрестили, тут вона брала шлюб, — згадує ще одна улючанка Надія Середницька. – Тепер я майже щороку приїжджаю сюди». Пані Надія пише книжку про ці події, збирає матеріали про Улюч, про місця, пов’язані з отцем Михайлом Вербицьким.

«Ціле життя моя мама плакала не за хатою, не за моргами, а поля в неї було багато в Улючі, а за вишивками, які згоріли в хаті, — каже пані Стефанія Яворницька, мама Наталії та Іринея. – Ми не маємо вдома вишиваних родинних реліквій, але зберігаємо як реліквії інші вишиванки — з Великої України, з Полтавщини. Їх передала мені жінка-полтавчанка в далекій Австралії. Доля її закинула туди. Коли ми з нею ближче познайомилися, поспілкувалися, вона вирішила передати мені на збереження свій найбільший скарб – вишивані сорочки. Тільки низ відрізала – щоб покласти собі в домовину…

Нині люди з Улюча беруть із собою землю – щоб мати її біля себе. Колись то було найбагатше село в цілій окрузі, найбільш свідоме. Багато молодих хлопців боролись в лавах УПА… Цікаво, що зараз ті молоді покоління, які, здавалось би, ополячені, що їм це нецікаво, шукають своє українське коріння». І таких спогадів я чула ще багато цього дня, як і тверджень, що Улюч – це одне з тих місць українських переселенців в Польщі, яке допомагає зберігати пам’ять про Україну.

А вперше це магічне слово «Улюч» почула в лютому цього року, коли делегація зі Львова приїхала на святкування 200-ліття Михайла Вербицького до Явірника Руського, від пана Ярослава Холявки з Сянока. Я тоді була вкрай здивована чистою українською літературною мовою цього чоловіка, який усе своє життя прожив у Польщі — без жодних наголосових акцентів, чим часто грішать «польські» українці. «Як? Ви ніколи не були в Улючі? Не бачили церкви на Дубнику?» — це прозвучало як вирок…

Про ці події і власну долю пан Ярослав написав зворушливу книжку. Разом з дружиною Софією, з якою живуть у шлюбі уже шістдесят років, бережуть пам’ять про Улюч. Кожного року їздять сюди, є активними організаторами цього свята, приймають у своєму гостинному домі в Сяноку знайомих, близьких і не зовсім знайомих людей. Вони живуть Улючем і діляться ним з іншими.

Пан Ярослав багато років прожив далеко від рідних місць, але повернувся на рідні терени, купив в Улючі землю і посадив на ній ліс. Цей ліс уже виріс. Він плекає його, доглядає старий цвинтар біля церкви, й, мабуть, як дяка за ту щиру опіку так рясно, так щедро росте барвінок на тій святій улючанській горі.

«Я ще ніколи не бачив стільки барвінку», — почула від львів’янина, з яким піднімались до тої старої церкви на Дубнику. Вона вражає, це справжнє чудо нашої української дерев’яної архітектури, яке простояло стільки часу. Ті старі колоди якось по-особливому промовляють. Тут витає дух свободи, дух українства, дух великого патріотизму тих людей, які за сотні кілометрів приїжджають сюди. І тому так хвилююче саме тут, на березі Сяну, звучить мелодія «Ще не вмерла Україна» і проймають душу слова «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону»…

ArticleImages_60126_03

 

Надія ПАСТЕРНАК

Йосип Марухняк (фото)

Źródło: http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/60126/

Dodaj komentarz

Twój adres email nie będzie publikowany.

Możesz użyć tych znaczników i atrybutów HTMLa: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Time limit is exhausted. Please reload CAPTCHA.